Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том другий"

Тимчасове божевілля! Ух, ці мені триклятущі облудні словеса, за якими криються наїджені й обігріті, щоб уникнути відповідальності перед своїми голодними й обідраними братами та сестрами!

А ось кілька буденних фактів з одного номера «Обсервера», іст-ендської газети:

Корабельного кочегара, Джонні Кінга на ймення, обвинувачено в спробі накласти на себе руки. В середу він прийшов до поліційної дільниці Бау і заявив, що проковтнув деяку кількість фосфорної маси, бо він у великій скруті й не може дістати роботи. Кінга затримали і дали блювотного, від якого він виблював велику кількість отрути. Тепер обвинувачений дуже жалкує за тим, що сталося. Хоча в нього добрі характеристики за шістнадцять років праці, але він не міг знайти ніякої роботи. Містер Діксон відправив обвинуваченого на бесіду з судовим місіонером.

Тімоті Ворнер, тридцять два роки. Його взято під варту для продовження слідства в аналогічній справі. Він стрибнув з пристані в Лаймгаусі, а коли його вирятували, заявив: «Я зробив це навмисне».

Пристойну на вигляд молоду жінку, Елен Грей на ймення, заарештовано за спробу вчинити самогубство. У неділю вранці десь о пів на дев'яту констебль 834-К знайшов оскаржену під дверима одного будинку на Бенворт-стріт, де вона лежала дуже млява. В одній руці у неї була порожня пляшчина. Вона зізнала, що дві чи три години тому прийняла велику дозу опію. Оскільки вона була явно дуже хвора, послали по дільничного лікаря, що, давши їй трохи кави, наказав не дозволяти їй спати. Судові Елен Грей заявила, що причиною її невдалої спроби було те, що в неї нема ні дому, ні друзів.

Я не буду твердити, що всі, хто накладає на себе руки, — при своєму розумі, так само як не буду твердити, що при своєму розумі всі ті, хто не накладає на себе рук. До речі, невпевненість у хлібі щоденному і в даху над головою — одна з основних причин людського божевілля. Вуличні торгівці фруктами, городиною та іншим дріб'язком, той прошарок робочого люду, що більш, ніж хто, живе одним тільки днем, дає найвищий відсоток божевільних. Серед них чоловіків щороку божеволіє 26,9 на десять тисяч, а жінок — 36,9. З другого боку, серед солдатів, що мають принаймні надійний харч і притулок, божеволіє 13 на десять тисяч; а серед фермерів і тваринників тільки 5,1. Отже, у вуличного торгівця вдвоє більша ймовірність відбігти розуму, ніж у солдата, і в п'ять разів більша, ніж у фермера.

Від злиднів та знегод голови в людей легко запаморочуються, і одні потрапляють до божевільні, а інші — до моргу чи на шибеницю. Коли приходить нещастя і годувальник родини, попри всю свою любов до жінки й дітей та запопадливість до праці, вже не може знайти собі роботи, так просто зсунутися з глузду і ввергнути свою душу в безпросвітний морок! І це особливо просто, бо ж тіло бідолахи виснажене недоїданням, та ще й серце йому крається від страждань жінки й малюків.

«Це вродливий чоловік з кучмою чорного волосся, темними промовистими очима, тонким носом і підборіддям та розкішними закрученими вусами». Так репортер змальовував Френка Кавіллу, коли той похмурого вересневого дня став перед судом, «одягнений у заношений сірий костюм без коміра».

Френк Кавілла жив у Лондоні і працював шпалерником. Його характеризували як доброго робітника і врівноважену людину, не схильну до чарки; сусіди одностайно посвідчили, що він дуже любив і жінку, й дітей.

Його дружина, Ганна Кавілла, була огрядна, вродлива, життєрадісна жінка. Вона дбала, щоб діти ходили до школи чисті й охайні (всі сусіди це зазначили). І так при любому чоловіченькові, що мав сталу працю й вівся умірковано, все йшло в цій родині якнайкраще.

Аж тут спіткало їх лихо. Кавілла працював у містера Бека, будівничого, і жив в одному з його будинків на Тран-длі-род. І ось містер Бек випав зі своєї брички й розбився на смерть. Лиха доля прибрала в цьому випадкові образу норовистого коня. Кавілла мусив шукати нової роботи й нового житла.

Сталося це півтора роки тому. Ці півтора роки були для нього великим випробуванням. Він зняв помешкання в невеликому будиночку на Батавія-род, але тут йому не щастило зводити кінці з кінцями. Постійної роботи годі було знайти. Він не здавався, перебиваючись різними тимчасовими підробітками, а жінка й діти марніли в нього на очах з голоду. Він голодував і сам, охляв і занедужав — це вже три місяці тому, і відтоді у них взагалі не було чого їсти. Вони нікому не поскаржились ані словом; одначе бідняки знають і так. Сусідки з Батавія-род посилали їм їжу, але це робилося потай, аби не вразити їхніх гордощів, бо Кавілли були дуже поважані в окрузі.

Отоді воно й скоїлось, Френк Кавілла боровся, голодував і страждав півтора року. А одного вересневого дня він встав дуже зарання, взяв свого кишенькового ножа і… Перетяв горло своїй дружині, Ганні Кавіллі, віком тридцять три роки. Перетяв горло своєму сину Волтерові, восьми років. Перетяв горло своїй доньці Неллі, чотирьох років. Перетяв горло своєму найменшому, Ернестові, шістнадцять місяців віком. Потому він чатував над мертвими цілий день аж до вечора, коли прийшла поліція. Він ще попросив полісменів вкинути пенні в проріз газового автомата, щоб вони могли запалити світло.

Френк Кавілла стояв у суді, одягнений у заношений сірий костюм без коміра. Це був вродливий чоловік з кучмою чорного волосся, темними промовистими очима, тонким носом і підборіддям та розкішними закрученими вусами.

Розділ XXIII

ДІТИ

Там, де дім сарай похилий, білий світ для нас немилий,

Скнієм, а не живемо.

Є в Іст-Енді лише одне втішне для ока видовище — це коли діти танцюють на вулиці під катеринку. Дивишся, мов зачарований, і не надивишся на це молоде покоління, на їхні похитування й притопти, на чарівні гримаси й граціозні рухи. М'язи їхні грають швидко й без натуги, а тільця легко підстрибують, сплітаючи ритми, що їх не вчать у танцкласах.

Я розмовляв з цими дітьми не