Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том другий"

Та є в славному місті Лондоні якийсь лихий чарівник, що викрадає їх. Ці діти діваються не знати куди. Доросліших ви їх ніколи не бачите, можете шукати скільки завгодно, — все буде марно. Серед дорослих ви здибаєте хіба миршаві курдуплі, потворні обличчя, тупі мізки. Грація, краса, фантазія, гнучкість розуму й м'язів — все пощезало без вороття. Часом, правда, побачиш, як котрась жінка, ще й не стара, та вже покорчена й без натяку навіть на жіночність, розбухла з пиятики, підбере свою забрьохану спідницю і виконає на тротуарі кілька неоковирних вихилясів. Це має значити, що вона одна з тих дітей, які танцювали колись під катеринку. Карикатурні, неоковирні вихиляси — це все, що лишилося від дитячих сподівань. Із якихось тайників затуманеного мозку зринув швидкоплинний спогад, як була вона колись малою. Збирається юрба. Навкруг неї дівчатка танцюють з тією милою грацією, що й у неї колись була, та тепер її танець наче пародія на те колишнє. Потім вона, знеможена, дихавично хапає ротом повітря і, заплітаючись ногами, виходить із кола, а дівчатка танцюють далі.

Діти гетто мають усі дані вирости на доброзвичайних громадян, та гетто, мов розлючена тигриця, накидається на своїх дитинчат і плюндрує всі їхні таланти, тлумить сміх та радість, і ліпить з недобитків безпорадні, незугарні, принижені створіння, гірші за диких звірів.

Як саме це відбувається, я докладно описав у попередніх розділах, а тепер послухаймо, що каже з цього приводу професор Гакслі:

«Кожен, кому відомі умови життя у великих промислових містах, чи то в нашій країні, чи в інших, знає, що більшість населення живе там у стані, який французи називають la misиre[51].

Це той стан, коли бракує їжі, тепла й одягу — речей, необхідних для нормальної життєдіяльності організму; коли чоловіки, жінки й діти змушені товктись у якихось норах, де для пристойного життя відсутні найелементарніші санітарні передумови; коли єдині приступні розваги — це грубощі та п'янство; коли страждання у вигляді голоду, хвороб, фізичної недорозвинутості та моральної деградації зростають за законом складних процентів; коли навіть чесна й запопадлива праця не рятує людину від кінця в жебрацькій могилі».

В таких умовах для дітей нема просвітку. Вони мруть, наче мухи, а як виживають, то лише ті, що мають надмір життєвих сил і здатність пристосовуватись до навколишнього розкладу. Що таке родинне життя — вони не знають. В барлогах і печерах, де вони живуть, вони призвичаюються до непристойного й сороміцького. І як розкладається їх інтелект, так розкладаються й тіла їхні від бруду, перелюднення й недоситу. Коли батько й мати живуть з трьома-чотирма дітьми в одній кімнаті, і діти вночі по черзі чатують, відганяючи пацюків від поснулих; коли ті діти зроду не наїдались і живуть мало не по вуха у нужі, — то легко собі уявити, що за люди виростуть з тих дітей.

Море лиха і відчаю

З перших днів стрічає їх.

Дика лайка, дикий сміх

Їх в дитинстві колисає.

Ось поженились молодята і заходились гараздувати в одній кімнаті. З роками сім'я зростає, а прибутки — ні, та й то ще чоловік десь має велике щастя, коли все при здоров'ї і втримується на роботі. Отже, знаходиться одна дитинка, а там і друга. Треба б більше місця; але ці маленькі ротики й тільця вимагають додаткових витрат, — значить, про вільніше житло годі й гадати. А дітей прибуває, і вже в кімнаті нема де повернутися. Дітвора цілий день вганяє вулицями, а коли сповниться їм років по дванадцять-чотирнадцять, проблема житлової площі стає особливо гостра, і вулиця поглинає їх назавжди. Хлопець, коли пощастить, може, й прилаштується де в мебльованих кімнатах, і взагалі сякі-такі шанси він ще має. Але от перед дівчиною в чотирнадцять-п'ятнадцять років, змушеною покинути батьківський дім, чи то пак кімнату, і здатною заробити в найліпшому разі п'ять-шість мізерних шилінгів у тиждень, — один тільки шлях. І в цього шляху гіркий кінець, як от у тієї жінки, що її труп поліція знайшла під дверима одного дому на Дорсет-стріт в Уайтчепелі. Було їй шістдесят два роки, торгувала вона сірниками. Безпритульна, недужа, сама, як палець, в свою останню годину, померла вона вночі, просто неба, мов дика звірина.

Мені й досі не виходить з пам'яті хлопчина в загорожі для підсудних одного поліційного суду в Іст-Енді. Він ледве головою сягав до бар'єру. Спіймано його на крадіжці двох шилінгів у якоїсь жінки; гроші ці він витратив не на цукерки й тістечка чи там розваги, а на їжу.

— Чого ж ти не попросив у тої жінки? — спитав суддя ніби аж якось ображено. — Вона напевно дала б тобі щось поїсти.

— Якби попросив, то посадили б за жебрацтво, — відказав хлопчина.

Суддя насупився і мовчки проковтнув докір. Ніхто не знав цього хлопця, ані його батьків. Він був без роду й племені, безпритульний заблуда, молоде вовченя, що вганяє за здобиччю в джунглях імперії, полюючи на слабших, як на нього самого полюють сильніші.

Дехто пробує допомогти дітям гетто тим, що їх збирають і посилають на одноденний відпочинок за місто. На думку цих людей, мало не всі діти до десяти років бувають хоч один день за містом. Один автор з цього приводу пише: «Не слід недооцінювати зміну в свідомості, викликану одним таким днем. Діти бодай довідуються, як виглядають ліс і поле, так що доти знане тільки з книжок тепер набирає для них цілком реального змісту».

Один лише день у лісі й на полі, і то ще як вони попадуться до рук благодійникам! А народжується щодень куди більше, аніж можна вивезти за місто хоч би й раз у житті. Один день! За все життя — одним-однісінький день! А про решту днів добре сказав один хлопчак епіскопові: «У десять років ми змотуємось; у тринадцять зиримо, де б чого зцибрити; а в шістнадцять даєм бобу фараонам». Це означає, що в десять років вони прогулюють шкільні уроки, в тринадцять крадуть, а в шістнадцять вже такі дозрілі хулігани, що можуть побити й