Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід 📚 - Українською

Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід" автора Роберт М. Вегнер. Жанр книги: 💙 Фантастика / 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 142 143 144 ... 157
Перейти на сторінку:
class="p">Сила.

Ще ніколи не відбувалося чогось такого — тіло, наповнене в мить зачаття духом двох богів і двох смертних. Вона не богиня, але також є незвичним начинням.

Коли вона подорослішає, то може струснути світ.

* * *

Битва. Вперше він встає проти брата.

Ця атака — раптова й підступна. Ґаллеі перший кидає своїх святих воїнів у бій, а його власна Присутність репетує разом із люттю, виє про зраду й нечесність.

Ґаллеі завжди мало що розумів й ніколи не міг сягнути поглядом далі, ніж на кілька днів наперед. І все ж лють Володаря Гроз розриває небо.

Але він не дасть себе зламати. Не сьогодні.

Шеренги його важкої піхоти підтримують полки венлеґґів. Закуті в хітин воїни стоять твердо, наче вони вросли в землю, атака за атакою розбивається об мур їхніх щитів.

Якщо вони витримають — він дасть кааф те, про що та просить.

Землю, де вони зуміють виховати наступне покоління.

І мир.

* * *

Місто здається спустошеним.

Він в’їжджає на вулицю й мимоволі прикликає Щит, хоча думка, що хтось насмілився б вистрілити в нього чи кинути списа настільки абсурдна, що він майже усміхається.

Втім порожні вулиці й зачинені двері будинків стримують цю гримасу.

Посередині міста — ринок.

На ринку стоїть самотній старець.

Старець низько кланяється й каже:

— Вітаю, пане.

— Де всі? — запитує він, хоча знає, що вони ховаються у будинках.

— Шукають миру, пане.

— Миру? — це слово звучить майже дивакувато. — Миру? Сьогодні, коли світ гнеться під натиском загарбників? Коли сотні тисяч ваших братів і сестер віддали життя на його захист?

Він хитає головою й посміхається, а під тягарем цієї посмішки старець блідне та починає тремтіти.

Але за мить відповідає власним сміхом, настільки смутним, що, здається, от-от заплаче небо.

— Тут, у нашій долині, було, пане, п’ять міст. Лог, Нерт, Нове Паот, Миферт і наше. Двадцять років тому ти прийшов до Лога і всі його чоловіки пішли на війну. П’ятнадцять років тому ти забрав із Нерта кожного, хто зумів підвести зброю. Вісім років тому Нове Паот спустошилося, бо ти потребував людей для битв. Три роки тому всі в Мифертіміж п’ятнадцятим і шістдесятим роком життя вдягнули обладунки й пішли на війну. Не повернувся ніхто, — старець говорив тихо, не дивлячись йому в очі. — Ті міста… вони померли. Жінки й старці забрали дітей і прийшли до нас, щоб…

— Знаю, — перериває він старця, бо саме за тим він і прибув. За поколінням, яке за цей час виросло. Але старець, здається, не відчуває загрози в його голосі.

— Я був дитиною, коли почалася війна, пане. Мені було п’ять років. З того часу прибульці приходять і йдуть, а ми із ними продовжуємо битися й битися. Інколи — вони наші союзники, інколи — вороги, інколи — вершники Лааль чи войовниці Кан’ни захищають нас щитами, а часом змочують мечі в нашій крові Ми укладаємо союзи й порушуємо їх, нападаємо й захищаємося. І в цьому місці немає нікого, крім мене, хто б пам’ятав, як воно: просинатися й не боятися війни. Старець замовкає, обтирає піт із лоба тремтячими руками.

— А з п’яти міст залишилось одне.

Він перериває промову зведеною рукою, і тоді голос чоловіка перетворюється на шепіт і тихне.

— Завтра, — видає він вирок. — Завтра ви вийдете з міста. Потім спалите його. Я звів табори, де рік за роком жінки спокійно народжуватимуть. Ми потребуємо воїнів.

Він вагається.

— Але не ти, — каже нарешті. — Ти, останній з покоління дітей миру, залишишся тут.

Обличчя старця морщиться дивним чином, потім кривиться у посмішці.

— Останній? Ні, пане. Тільки коли ти відкинеш це начиння, тільки тоді помре останній з дітей часів миру. І тоді нехай Хаос змилується над цим світом, якщо вже наші боги не бажають цього зробити.

* * *

Він дивиться на своїх людей, на те, що залишилося від шести тисяч, з якими він увійшов у гори. Вісімсот воїнів, вкритих пилом, у порваних кольчугах і погнутих шоломах. Майже в кожного є колекція шрамів, якої посоромився б столітній ветеран, але ж тих, кому виповнилося більше тридцяти, можна порахувати чи не на пальцях однієї руки. Цілителі черпають з його Сили, а тому після битви їм вдається поставити на ноги майже кожного, хто вижив, але цього все одно замало. Втрати надто великі, а жінки не встигають народжувати. Навіть ті, в таборах.

Він заморився. Вже забув, як воно — накладати Волю більше, ніж на десять тисяч воїнів. А ще ж двадцять років тому тридцять тисяч людей дихали, билися й гинули за нього, не кліпнувши оком. Разом із братами й сестрами він вів до бою майже чверть мільйона мечів. Сьогодні вони мають добре, якщо половину від цього.

Потрібно принаймні кільканадцять років, щоб із немовляти виріс справжній воїн.

Він знову ловить себе на тому, що думає про своїх братів у Розділенні «вони». Вже не пам’ятає, коли думав «я». Я. Одна особа, яка розділила свої вміння так, аби користатися ними в бою найкращим чином. Начинням, які він наповнював, давав назви так, щоб ті якнайкраще описували їхні вміння. Рука Втіхи — несе розуміння про втрати й смерті. Спис Гніву — смертельно небезпечний в своєму бойовому безумстві. Поцілунок Спокою — крижано-холодний і в бою, і в смерті. Кам’яне Око — його жорстокий прагматизм лякав навіть володарів Країни Імли. Кулак Битви…

Він навіть не помітив, коли ці назви стали іменами. А ім’я — це щось особисте, аби отак відразу розлучитися з ним.

Брами царства Сетрена досі були зачинені.

Але є дещо, що їх поєднує, оздоблює обличчя усмішками й робить характери лагіднішими. Дитина. Кай’лл може стати ключем, який зупинить війну за домінування.

* * *

— Бранці чекають, Володарю.

Він озирається: начиння стоїть перед ним у позиції пошани, закривавлену сокиру тримає однією рукою, а по щиту, що в другій, наче пройшовся галопом загін важкої кавалерії. Янсе’рин, третє з його начинь, кращий сокирник, якого він бачив. Навіть не було потреби надто підтримувати його талант. Хлопець б’ється, наче народився зі зброєю в руках.

Б’ється.

Він усміхнувся сам до себе. Вперше за багато років його начинням треба було встати до бою. Він має їх при собі. Принаймні кільканадцятьох, хоча неправда, що бог потребує їх на випадок смертельної рани тіла, яке він саме носить. Існує така ймовірність, але вона надто мала. Вочевидь, бойові вміння важливі, всі його начиння — майстри

1 ... 142 143 144 ... 157
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід"