Читати книгу - "Битва королів"

Кетлін прошив холодок.

Джон

З-за густого пралісу вистромлювався пагорб, одинокий і несподіваний; його відкрита всім вітрам верхівка видна була вже за кілька миль. За словами розвідників, дикуни називали його Кулаком Перших Людей. Він і справді був схожий на кулак, подумав Джон,— кулак, що пробився крізь землю й ліс, і з його голих брунатних схилів випиналися кам’яні кісточки.

Джон виїхав на верхівку разом з лордом Мормонтом і рештою командирів, лишивши Привида під деревами. Поки вони видиралися на пагорб, деривовк тричі тікав і тричі неохоче повертався на Джонів посвист. На третій раз лорду-командувачу урвався терпець і він різко кинув:

— Облиш його, хлопче. Ми маємо виїхати на кряж до сутінок, а вовка пошукаєш потім.

Підйом був крутий і кам’янистий, а вершечок — увінчаний стіною наваленого каміння, що доходила людині до грудей. Довелося зробити добрячий гак на захід, поки знайшовся просвіток, крізь який змогли проїхати коні.

— Добра місцина, Торене,— вирішив Старий Ведмідь, коли вони врешті-решт опинилися нагорі.— Кращої годі сподіватися. Станемо табором тут і дочекаємося Піврукого.

Лорд-командувач зістрибнув з сідла, скинувши з плеча крука. Голосно скаржачись, птах злетів у повітря.

Краєвид з пагорба приголомшував, але Джонів погляд притягувало городище — сірий, побитий дощами й вітрами мур з білими латками лишайника й довгими бородами зеленого моху. Подейкували, що Кулак був городищем перших людей на Зорі віків.

— Старе укріплення, і дуже міцне,— сказав Торен Смолвуд.

— Старе,— закракав ворон, шумно кружляючи в них над головами.— Старе, старе, старе!

— Цить,— рикнув на птаха Мормонт. Старий Ведмідь був занадто гоноровий, щоб визнати за собою якусь слабкість, але Джона не обдуриш. Йому вже важко було тягатися з молодими.

— У разі потреби оборонитися на пагорбі буде легко,— зауважив Торен, пускаючи коня уздовж круглого муру, і його облямований соболем плащ розмаявся на вітрі.

— Так, годяще місце,— погодився Старий Ведмідь і підніс руку, на яку миттю приземлився крук, дряпаючи кігтями чорну кольчугу.

— А як тут з водою, мілорде? — поцікавився Джон.

— Біля підніжжя пагорба ми переїхали струмок.

— Задовгий спуск, щоб води попити,— зронив Джон,— і до того ж за межами мурів.

— Лінуєшся видертися на пагорб, хлопче? — спитав Торен.

— Навряд чи знайдеться ще одне таке ж укріплення. Води наносимо; і пересвідчись, що її вдосталь,— сказав лорд Мормонт, і Джон і не думав з ним сперечатися. Отож було віддано наказ, і брати Нічної варти почали ладнати табір за мурами городища, збудованого першими людьми. Виросли чорні намети, як гриби після дощу, і голу землю встелили ковдри та скатки. Стюарди довгими рядами в’язали гаронів, напували їх і годували. Лісовики у слабкому пообідньому сонячному світлі замахали сокирами, щоб дров вистало на всю ніч. Два десятки будівничих заходилися вирубувати підлісок, копати виходки, розв’язувати оберемки загартованих у вогні паль.— І щоб усі щілини в мурі були зміцнені й забиті частоколом,— наказав Старий Ведмідь.

Поставивши намет лорда-командувача і подбавши про коней, Джон Сноу в пошуках Привида спустився з пагорба. Деривовк вийшов до нього миттєво й безшумно. Ось Джон блукає попід деревами, посвистуючи і покрикуючи, сам-один серед зелені, де під ногами простелилися шишки й опале листя,— а ось уже поряд з ним ступає деривовк, білий як ранковий туман.

Та щойно вони дійшли до городища, як Привид знову закомизився. Він сторожко наблизився до прогалини між каміння, принюхуючись, а тоді відступив, так наче запах йому не сподобався. Джон спробував ухопити його за загривок і силоміць заштовхати за мур, але це виявилося нелегко: вовк важив стільки само, як хлопець, і був набагато дужчий.

— Привиде, що з тобою?

Вовк був занадто знервований, а на нього це не схоже. Врешті-решт Джон здався.

— Як хочеш,— мовив він до вовка.— Біжи полюй.

Коли він протискався назад між порослого мохом каміння, його проводжали червоні очі.

Тут має бути безпечно. З гори добре проглядається місцевість, а схили на півночі й заході доволі стрімкі, й тільки на сході — пологіші. Та що сильніше згущувалися сутінки, що більше темрява просочувалася між стовбурів дерев, то гірше напосідалися на Джона погані передчуття. «Це примарний ліс,— сказав собі Джон.— Може, в ньому і справді живуть примари — привиди перших людей. Колись-бо це було їхнє місце».

— Припини поводитися, як хлопчисько,— звелів він собі. Видряпавшись на купу наваленого каміння, Джон звернув очі на призахідне сонце. Мов золота чеканка, мерехтіло світло на поверхні ріки Молочноводої, яка завертала кудись на південь. Угору за течією місцевість була скеляста, і густолісся поступалося рядочку голих кам’янистих пагорбів, які на півночі й на заході здіймалися дедалі вище й небезпечніше. На обрії велетенською тінню вивищувалися гори — кряж по кряжу спускався в сіро-синю далечінь, чиї зазублені піки навіки скував сніг. Навіть здалеку вони здавалися безмежними, холодними й негостинними.

Але ближче сюди владарювали дерева. На південь і на схід ліс тягнувся, скільки сягало око,— безмежна плутанина коріння й віття, забарвлена в тисячу відтінків зеленого, з поодинокими вкрапленнями червоного, де крізь сосни і чатові дерева пробивалося віродерево, або з відблисками золотого, де широколисті породи вже почали жовкнути. Коли здіймався вітер, до Джона долітало порипування і стугоніння гілля, старшого за нього самого. Тисячі листочків затріпотіли, і на мить ліс видався глибоким зеленим морем, штормовим і збуреним, вічним і незбагненним.

«Привид навряд чи сам-один там, унизу,— подумав Джон.— На дні цього моря що завгодно може скрадатися в темряві лісу, ховаючись під деревами. Що завгодно». Звідки їм знати? Довгу мить він стояв, поки за зазубленими горами не сховалося сонце і лісом не поповзла темрява.

— Джоне! — гукнув Семвел Тарлі.— Я так і думав, що це ти. З тобою все гаразд?

— Так,— Джон зістрибнув униз.— Як тобі сьогодні їхалося?

— Добре. Добре їхалося. Справді.

Джон не збирався ділитися з другом своїми побоюваннями — не тоді, коли Семвел Тарлі нарешті почав збиратися на мужності.

— Старий Ведмідь хоче тут дочекатися Кворина Піврукого і вояків з Тінявої вежі.

— Дивне тут місце,— сказав Сем.— Городище перших людей. Як гадаєш, тут розгорталися битви?

— Безперечно. Готуй краще пташку. Мормонт точно захоче послати додому звістку.

— Я б їх усіх відіслав назад. Вони терпіти не можуть сидіти в клітках.

— Я б теж терпіти не міг, якби умів літати.

—