Читати книгу - "Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання"

Потім вона покликала до себе Дугласа.

— Бабусю, а хто ж наступної весни лататиме покрівлю?

Уже не знати й відколи так повелося, що кожного квітня на даху будинку зчинявся стукіт, неначе туди злетілись дятли й почали довбати ґонт. Аж ні — то була прабабуся, що невідомо як вибиралася на дах і там, під самим небом, щось наспівуючи, прибивала цвяхами нові дощечки.

— Дугласе, — прошепотіла вона, — ніколи не давай латати покрівлю тому, кому це не в радість.

— Гаразд, ба.

— Як настане квітень, озирнися і спитай: “Хто хоче латати покрівлю?” І в кого засвітяться очі, той тобі й потрібен, Дугласе. Бо з нашого даху видно всеньке місто, аж до самих околиць, і всі околиці ген до небокраю, і блискучу річку, і вранішнє озеро, і пташок на деревах унизу, а ти над усім тим, і тебе обвіває найкращий у світі весняний вітрець. Та тільки котрогось одного з тих див досить, щоб весною на світанку полізти хоч на флюгер. То всемогутня година, треба лиш не пропустити її… — Голос прабабусин поступово затих.

Дуглас плакав.

Прабабуся знову прочнулася.

— Ну-ну, ти чого це?

— Того, — відказав він, — що завтра тебе вже тут не буде.

Вона піднесла до обличчя невелике ручне дзеркальце, а тоді повернула його до хлопця. Він подивився на її обличчя, потім на своє обличчя в дзеркалі і знов на прабабусине. А вона сказала:

— Завтра я встану о сьомій ранку, вмиюся і разом з Чарлі Вудменом побіжу до церкви, а потім ми вирушимо на гуляння в Електричний парк, там я плаватиму, бігатиму босоніж, падатиму з дерев, жуватиму м’ятну гумку… Дугласе, Дугласе, посоромся! Ти ж підстригаєш нігті, правда?

— Так, ба.

— І не плачеш, коли що сім років твоє тіло оновлюється, коли в тебе на пальцях і в серці відмирають старі клітини й народжуються нові. Тобі ж це не вадить, га?

— Ні, ба.

— Ну, то поміркуй, хлопче. Ніхто ж не зберігає зістрижених нігтів, хіба що якийсь дурень. А чи бачив ти коли, щоб змія потягла кудись ховати свою скинуту шкіру? От і в цьому ліжку нема вже нічого, крім нігтів та висхлої шкіри. Досить натужитись і добре зітхнути, як я розсиплюся на порох. Важлива не оця я, що лежить під укривалами, а оця, що сидить скраєчку ліжка й дивиться на мене, і ота я, що готує внизу вечерю, або клопочеться в гаражі коло машини, або сидить у бібліотеці й читає книжку. Нова парость — ось що важливе. І насправді я сьогодні не вмираю. Людина, яка має нащадків, ніколи не вмре. От і я житиму ще довго-довго. І через тисячу років мої паростки, яких буде на той час із ціле містечко, так само гризтимуть зелені яблука в затінку евкаліптів. Оце моя відповідь тим, хто питає про такі поважні речі. А тепер біжи мерщій і клич сюди всіх!

Нарешті всі родичі зібрались у кімнаті й стояли в чеканні, як стоять люди, що прийшли на вокзал провести когось у дорогу.

— Ну от, — сказала прабабуся, — настав мій час. Я не смиренниця, і мені приємно бачити вас усіх коло мого ліжка. На тому тижні вас чекає чимало справ: треба опорядити до зими садок, прибрати в коморах, купити дітям теплий одяг. А що оцієї мене, яку задля зручності кличуть прабабуся, тут уже не буде, то всі оті я, яких звуть дядечко Берт, Лео, Том, Дуглас і так далі, повинні взяти дещо на себе й робити хто що може.

— Гаразд, бабусю.

— І не треба тут завтра ніяких пишних церемоній. Не хочу, щоб мені співали хвалу — свого часу я й сама сказала про себе доволі втішних слів. Нема такої їжі, якої б я не їла, нема такого танцю, якого б не станцювала, і тепер лишилося тільки скуштувати останнього пирога й проспівати останню пісню. Але я не боюся. Як по правді, то мені навіть цікаво. І хай смерть не сподівається мене обділити — я жодної крихти повз рота, не пропущу. Отож за мене не турбуйтесь. А тепер усі йдіть і дайте мені заснути…

Десь тихенько зачинилися двері.

— Отак воно краще…

Лишившись сама, прабабуся зручно вмостилася в теплій кучугурі полотна та вовни, простирадл та укривал, і клаптикова ковдра вигравала над нею всіма кольорами, наче циркові прапорці в давні літа. А вона лежала й почувала себе такою ж маленькою і загадковою, як вісімдесят з чимось років тому, коли, прокинувшись уранці в своєму ліжечку, з приємністю розправляла тендітні кісточки.

Колись дуже давно, пригадувала вона, мені снився сон, страшенно гарний, та раптом мене хтось збудив, і то був день, коли я народилася. А тепер? Стривай, треба прикинути… Вона повернулася думкою до дійсності. Де ж це я була? Дев’яносто років… Як віднайти нитку того давнього сну й відновити його?.. Вона вистромила з-під укривал маленьку кощаву руку. Осьде… Атож, оце воно й є. Вона всміхнулася. Занурившись іще глибше в теплий сніговий замет, повернула голову на подушці. Тепер було гаразд. І ось уже… так, так, ось уже той сон почав помалу зринати в її свідомості, заколисливий, наче тихе море, що хлюпочеться вподовж безконечного, вічно молодого берега. Тоді накотився теплою хвилею, підняв її із снігу й поніс кудись над майже забутим дитячим ліжечком.

А внизу, подумала вона, зараз чистять столове срібло, прибирають у підвалі, витирають порох у кімнатах. Їй було чути, як у всьому домі триває життя.

— От і добре, — прошепотіла прабабуся, линучи на хвилі сну. — Життя є життя, так і має бути.

І хвиля понесла її від берега.

♦

— Ой, привид! — зойкнув Том.

— Ні, — озвався голос. — Це я.

У темну спальню, де пахло яблуками, влилося примарне світло. Скляна літрова банка немовби висіла в повітрі, і в ній мерехтіли десятки тьмяних вогників. І в цьому блідому посвіті урочисто блищали Дугласові очі. Він так засмаг, що його обличчя й руки ніби розчинились у темряві і нічна сорочка здавалася безплотною