Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Смерть Верґілія 📚 - Українською

Читати книгу - "Смерть Верґілія"

338
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Смерть Верґілія" автора Герман Брох. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 143 144 145 ... 148
Перейти на сторінку:
він, зачарований цим переходом тваринного у рослинне, він прилучався до росту рослин, сам робився рослиною, робився рослиною всередині й зовні, просякнутий земельними соками, він робився корінням, деревиною і ликом, корою, галузкою й листям, і все ж залишався у плоті людській, і залишалось незмінним його людське око. Бо нехай відмирають одна по одній властивості, нехай перевершують одна одну всі сутності, а творіння від них відвертається, та око, допоки зорить уперед воно, завжди зостається людським, і, попри всі перевтілення, все суще йому зостається у забутті незабутнім, зостається для нескінченности другої, суще по-давньому й суще по-новому, і не згасає небесне світило. Він став рослиною, здатною бачити, та вороття він не прагнув, навіть не прагнув вороття до тваринного. Спливали години, що не були вже годинами, і без кінця тягся день, і безкінечно, лише безкінечно, не швидко і не поволі, кружляли своїми орбітами зорі, безкінечно посувалося сонце, без кінця все зростало довкола, споконвічне зростання без меж і без краю, і він, вже рослина, був причетний до цього зростання, такого споконвічного і безкінечного, що зникала межа між нерухомістю й рухом, і вони випадали із часу, зливались водно, втрачали відмінність і оберталися на потік спокою, зливалися у споконвічності так, що — знову враз, як перед цим настав день, — тепер із кружляння світил, із безкінечно рухомої нерухомости їхньої зненацька наринула ніч, мов первісний морок, що доти чаївся за предалекими зорянистими сферами, а тепер, попри те, що світила уже помінялись, ба навіть не гасячи жодного з них, наповнив склепіння буття безпросвітною чорністю; із найглибших глибин світів прорвалася темрява, та невтілена темрява, проти якої звичайна утрата світла, чи звичайна нестача світла, чи звичайна відсутність світла — ніщо, бо навіть щонайяскравіше сонце, навіть у самісінький полудень не годне ту темряву пронизати й осяяти; і тому, хоч сонце, незмінно й неначе незмінне, в усьому своєму незмінному полуденному блиску й тепер ще стояло в зеніті, обсипане міріадами зір, його разом із ними зусібіч огортала по-нічному нічна чорнота — образ ночі, карбований на щиту ночі, — і разом із зоряним сонмом воно відбивалося зі своєї горішньої темені в дзеркалі темені нижньої, там його відображення двоїлось, нижнє сонце, нижній зеніт, два бранці світового колодязя посередині, у плинкій глибочіні якого гойдається сонячний відблиск, але води творіння знов підносять угору його, це чорнотою омите відлуння, що розпливається в плинній одномиттєвості. Зоряний лик угорі, зоряний лик унизу, а в двійній чорноті нічного склепіння подвійного знебарвилась зелень рослинних розливів, обернувшись земноводно-блідим мерехтінням, власним світлом рослинности, що стала для зору тепер майже прозора і видима аж до останніх своїх навісних розгалужень і буйних сплетінь. Таким самим прозорим і видимим стало сяйво коріння під землею і під водою, і разом зі стеблами й віттям, з навісною рясною паростю коріння невдовзі утворило суцільне безбарвне і дике плетиво, що навсібіч простиралось на нічному склепінні, навсібіч проростало, навсібіч розповзалося, навсібіч слало вусики, через всебічність оцю майже не маючи напрямку, як і сам нескінченний простір, — сам у собі завислий етерний чагар, що, верхнім сяєвом ваблений, все ж таки прагнув угору, вбік невидимих ліній узору, який творять своїми шляхами зірки і в який, мов праобраз, уписаний променисто-невидимий лик небес, що притягує всяке відлуння; вгору і вниз розростався тепер і колодязь душі, він довшав угору і довшав униз, промитий вологою і, осяяний власним, хоч іще й кволим, світлом, вже також прозорий і також на рослину вже схожий, уже майже й не шахта, а радше прозористе дерево, що обростає галуззям, сонця відлуння в своїх кореневих глибинах, повите осяйним ореолом незбагненного незвідного росту зірок і рослин, і вже важко було розпізнати, де межа між рослиною й зіркою, так ніби зорі й рослини почали вже зливатися в єдиний праобраз, так ніби відлуння зірок і відлуння рослин уже переплелися, зрослися і сплавились аж до дзеркальних глибин отих, де сходяться, втрачаючи межі, верхнє і нижнє небесні склепіння і змикаються в кулю всесвіту.

Невидимо-видимим було усе те, що вершилось із тими склепіннями, видимим, але недосяжним пізнанню; та він, споглядаючи це, він, також охоплений усім цим загальним зростанням, він, уже з головою поринувши в рослинну й тваринну стихію, — він теж розпростерся від одного склепіння до другого, розпростерся крізь уселенські зорянисті припливи й відпливи, і вже тваринним корінням, вже тваринним стеблом, вже тваринною кроною стоячи в царстві земному, стояв водночас і в далекім-далекім зорянистім етері, тож у ногах його, як у переплетінні коренів, лежав, схилившись до самого заходу, семизоряний образ Змії, а в серці, із ним суголосно, подвійним тризвуком іскрилось сузір’я Ліри; і вгорі над усім цим, у високості незмірній, аж до верхівки склепіння здіймалось чоло його, здіймалося аж до зірки на сході, хоч самої її й не сягаючи, — до зорі обітованої, чиє світло, його вірний супутник в дорозі, лилося із нескінченности, щоб відтепер завжди поруч, зовсім поруч, усе ближче і ближче горіти. Сам уже втративши образ людський, сам — лише крона, що споглядає, він задивлявся угору на зірку, задивлявся на образ небесний, що в себе ввібрав, перевтіливши, риси усього живого і поєднав лики людський і тваринний, — він задивлявся угору, у сонценосний, до сонця спрямований, сяйливо-прозористий колодязь душі, і його крона, розбурхана, мов океан, двигочучи мов океан, тримала в полоні вселенські простори, немов для єднання прийдешнього, і, саме в океанській стихії, саме у полоні океанського бурхання, влад йому бурхало серце, давно вже й не серце, о ні, а лише ліра — та ліра, у зоряних струнах якої нарешті ось-ось пролунає обітниця — хоч і не сама іще пісня, та вже її провість; час пісні настав, настав час народження і час відродження, час довгождано-нежданого подвійного руху, час пісні, коли замикається коло, час уселенської єдности на останньому подиху всесвіту. Це було готування, готування велике, величне в своєму напруженні, але ліра не озивалася, не могла ще озватись, не мала ще права озватись, бо єдність, в яку тут зливалося суще і бурхало, мов океан, від одного склепіння до другого, — то була єдність могутности рослинного росту, єдність у непорушній рослинній німоті під непорушним мовчанням зірок, то була непорушна вселенська тиша, непорушно безгучна навіть у страшній тій могутності, з якою вершилось єднання, бо в останнім зусиллі зростати усе, що проростало і сходило, напиналось і тужилось до останньої моці; блідо світилася в кожній рослині земна її сила, блідо ятрилось зусилля, з яким її

1 ... 143 144 145 ... 148
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смерть Верґілія», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Смерть Верґілія"