Читати книгу - "Смерть Верґілія"
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Смерть Верґілія" автора Герман Брох. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.
Шрифт:
-
+
Інтервал:
-
+
Добавити в закладку:
Добавити
Перейти на сторінку:
крона прозориста тяглась до горішнього, найвищого краю склепіння пітьми, і кожна рослина у своїм натиску, у своїй волі зростати, усе покоряти — і небо, і зорі — така невгамовна була і нестримна, що й небо, мов чинячи опір цьому наглому натиску, мов чинячи опір цій рослинній стихії, здобулось на останній свій спалах, і прозирала в цім спалаху відчуженість опівнічного небесного образу, покірного сонцю й до сонця оберненого, і крізь сутність тваринну його ще чистіше, ніж будь-коли, чистіше, виразніше, ніжніше, смиренніше, прозоріше і блаженніше, ніж будь-коли доти, просяяла сутність людська, хоч і на згасання приречена, хоч і здоланна, хоч і навіки подолана, подолана натиском стихії рослинної, поглинена поглинальною силою темно-блідого підземного царства коріння; і образ небесний, заглушений етерними нетрями, танув, і танули одне за одним сузір’я, танули у віддзеркаленні власному, що до нього вознеслося, — танули в шлюбнім союзі, у цьому подвійному зникненні; та, незгасне в згасанні, не зникало сіяння ані жодної зірки, зберігалися всі до одного сіяння, і, ціле й незаймане, ринуло кожне у всеосяжне світіння рослинного царства; за сіянням сіяння навально вливалось у сіяння зустрічне, запліднюючи його неймовірною силою, усе більшою й більшою, і саме стаючи в нім чимдалі густішим, чимдалі яскравішим, поки нарешті і саме сонце ринуло у своє віддзеркалення, просто в прозористі омахи крони світового колодязя і також розчинилось, розтануло у віддзеркаленні й щезло разом із ним у палахкій, до високости спрямованій кроні осереднього в’яза, яка лиш на мить, на одну коротеньку, погибельну мить розгорнулась у повній пишноті розгілля свого піднебесного; розгорталась вона за склепінням склепіння, плодами увішана сонячнозлотими, а потім, одначе, немовби в німому зітханні, розтанула, щезла разом із зорями і віддзеркаленням зір, разом із сонцем і сонця відлунням, щезла в блідому вселенському свіченні рослинного всесвіту, небесами наповненого, зірками напоєного. Рослинна стихія сягнула всіх меж, у нестримнім зростанні своєму поглинувши обшири всі й небеса і ввібравши у себе міріади зірок; пересохли джерела в живодайнім колодязі середини світу, й обернувся колодязь на прохолодне світіння; рубікон залишився позаду. І всесвіт рослинний, знемігши від неймовірних зусиль свого натиску, на останньому подиху після свого вже останнього спалаху, з німим стогоном випустив дух; блідим світляним чагарем зависав він у мороці й уже його не осявав, хоч і був там ще видимий, бо сила зростати у нього вже вичахла, а разом із нею — і сила сіяти, його світло помалу поступалося мороку, зводилося нанівець і щезало у другій його нескінченності, так само, як доти у нескінченності щезали світовíй і колодязь, і крона; зів’яле, ослабне рослинне світіння поникло і в’яло спадало у морок, сочилось у його глибину. Первісний морок запанував над усім іще сущим, під його неподільною владою і неподільною владою його німоти опинилось буття, в якому замер уже подих рослинний і не оживало вже ані світіння рослинне, ані зорянисте; нерухомо, у бездиханно-німій рівновазі спинилися ваги часу, і в цій чорноті бездиханній, в обіймах німоти первозданної застигли, віддих гамуючи, плоть і душа. Первозданна стихія нічна, хоч і не вічна ще ніч, тіні свої згущаючи до нескінченности, хоч у ній іще й не розчинившись, ткала свою павутину; надто видимий був іще морок, щоб, як усе, що приступне чуттям, не таїти в собі своєї ж таки протилежности, і хай навіть навіки завмерли припливи й відпливи небес, хай навіть навіки завмерли і сéрця припливи й відпливи, ще один осяйний пломінець просотався із мороку, так ніби цей зберігав у собі хоч і тьмаві, та міцно поєднані відсвіти рослин і сузір’їв, цю кам’яно-первісну, вагітну одвічним мороком основу буття, і рослин, і сузір’їв; і морок іще раз піддався, звільнивши весь простір непевній ясноті, що скидалась на день, але днем не була, хоч була чимось більшим, ніж день, і простиралася над усім сущим, що не наділене ні подихом зір, ані рослин, ні тварин, — бездиханний вселенський день. Чорні, як ніч, у вселенському світлі без тіней порозкидалися плеса застиглих потоків та рік, і в них уже не відбивалося сонце; в цьому світлі без тіней по земному незмірному полю тяглися незмірно бліді, як сама ніч, і високі, як гори, цілі хащі коріння, яке так і не дало вже зеленої парості, засихало і гинуло. А сам він, позбувшися суті тваринної, позбувшися суті рослинної, сам він, створений з глини, землі і каменю, на зріст як гора, почварлива вежа-почвара, глиняна брила безформна, без рук і без ніг, здоровенний, безформний стрімчак кам’яний (і все ж таки крихітний супроти незмірного земного щита, який під небесним щитом — ороговілі і скостенілі обидва, і нижній, і верхній — перед ним підіймався склепінням), — сам він натужно ступав по незмірній, скостеніло-скелястій рівнині земного щита — ні, він по ній не ступав, він плив понад нею, не плив, його понад нею несло, безликого і скам’янілого; і все ж таки він пречував, він бачив те світло за небесним щитом, так, він бачив, бо зірка на сході — він торкнувся її головою — опустилась в чоло кам’яне його ще одним оком, третім оком над тими двома, які в кам’яному полоні скам’яніли й посліпли, — третім, але уже зрячим, всевидющим, оком божественним і все ж таки людським. Усе рідшою й рідшою робилася зелень бліда величезних лісів, усе глибша і глибша знемога відчувалась у плетиві її земноводного гілля, все кволіші й кволіші ставали зів’ялі стебельця і до землі припадали, з якої колись вони виткнулись і проросли стрімко вгору; тепер вони сохнули і відмирали; й коли ця рослинна стихія прозориста до решти зів’яла й отак перейшла знов у землю, коли не лишилось нічого, крім голого каменю, що вкрив усю землю, коли вже цей камінь поглинув і все-все коріння аж до останнього прозорого вусика, тоді морок знову наринув на світову просторінь і знову став ніччю, світовою бездиханною ніччю з погаслим, обкраденим подихом, ніччю, яка й не була уже ніччю, а була чимось більшим, ніж ніч, була чимось жахливим, хоч жаху і не викликала, — таку величезну, страхітливу силу таїв у собі її все густіший морок. Вершилося це поза часом і поза тривалістю, без перемін, хоч усе іще й не остаточно, все ще відчутно і зримо, та вже воднораз і за гранню відчутного й зримого, за межами ночі й неночі, й, поки вершилося, він відчував, як розпадається все тверде і тривке, як земля вислизає йому із-під ніг, вислизає в незмірність, у забуття, вислизає
Перейти на сторінку:
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смерть Верґілія», після закриття браузера.
Подібні книжки до книжки «Смерть Верґілія» жанру - 💙 Сучасна проза:
Коментарі та відгуки (0) до книги "Смерть Верґілія"