Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Смерть Верґілія 📚 - Українською

Читати книгу - "Смерть Верґілія"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Смерть Верґілія" автора Герман Брох. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 147 148
Перейти на сторінку:
в його нескінченність, в його безпам’ятно-пам’ятний потік нескінченности, який в одне ціле поєднує з праобразом образ і темінь земну в своїм плині знов обертає на плинну стихію; і злилися в єдине буття дзеркало неба і дзеркало моря, і постала земля, що стає світлом. І за незнаний відтинок одвічности те, що вислизнуло у нескінченність, знов повернулося світлом плинким на небесне склепіння, і небесне склепіння знов стало світлом; та повернення так і не стало нагадуванням, земля й камінь лишились забутими, забутим лишалося все, крізь що він прийшов сюди і з чого був створений, і безформність його велетенської постаті була у своїй прозорості така сама невловна, як світло, така сама невловна, як плинне вселенське склепіння — ця щонайпрозоріша тінь — навколо нього самого. Він майже суціль був лиш око, око на власнім чолі. Так він і линув поміж дзеркалами плавкими, линув у просторі поміж плавкими світловими туманами верху і плавкими потоками низу, і за туманами сховане світло одвічности відбивалось у водах, творячи і несучи єдність. Благодатно і м’яко стелились тумани, благодатно і м’яко котилися хвилі, а світло благодатно єднало обидві стихії, і здавалось йому, ніби він на великій-великій долоні, неначе на хмарі, пропливає крізь оцю сутінь, благодатну подвійно, крізь це буття, благодатне подвійно, — на долоні, м’якій, як у матері, і, як у батька, спокійній, а вона огортає його і несе усе далі й далі, навіки-віків. І раптом, немовби бажаючи ще глибше й душевніше зілляти водно благодатне єднання небес і землі, немовби бажаючи змити останній поріг поміж вологою земною й небесною, пустився дощ. Спочатку він лиш накрапав, стаючи все ряснішим, ряснішим, і нарешті перейшов у суцільний потік, що падав крізь простір, падав майже спроквола, несучи свою лагідну м’якість, свою неосяжну, як сама нескінченність, благодать сутінкову, і був цей потік всюдисущий такий і навальний, що годі було вже сказати, звідки рине вода — згори, а чи знизу; і морок настав цілковитий, і цілковитою стала єдність, в якій не було вже ні напрямку, ані початку, ані кінця. Єдність! Єдність без кінця-краю — навіть тоді, коли її морок зробивсь цілковитим і з нього іще раз просоталося світло, бо вершилось тепер таке: якраз серед мороку, немов від легенького доторку, немов від легенького подуву відслонилась запона небесної бані, й зненацька небеса засіяли дивовижним яскравим світлом, неначе суцільна зоря на всю широчінь небокраю, неначе суцільне око, в якому відбилось його власне око, і воно рівночасно було угорі і внизу, небо всередині і рівночасно зовні, рівночасно межа крайня внутрішня і крайня зовнішня, а посередині зблискував кристал єдности, що ввібрав у свою прозорість всю вселенську вологу. І обернулось тоді кристалічне сіяння на цілісність всесвіту, і в кристалічнім сіянні злилося у цілісність все небесне й земне, розливаючись у нескінченних і вічних заломленнях і віддзеркаленнях, бо первозданне світіння й було повнотою буття, первозданно засяявши в одному-єдиному зблиску його, і був то початок і кінець воднораз, і був новий початок, був чарівливий, мов той кристал, зоряний лик. Але де, де ж у цьому вселенському безмірі лик його власний? Чи його не ввібрала у себе кришталева посудина сфер? А може, він і сам опинився в ніщоті, поза внутрішнім світом і зовнішнім? І чи існував він іще взагалі — той, хто вже навіть не плинув, кого не тримала нічия вже долоня?.. О, він таки існував — адже він споглядав, він таки існував — адже він сподівався, чекав, і його споглядання, немов зачароване, променилось навстріч променінню небесному, він і сам був прозористий, мов той кристал, і чекання його, це сповнене туги чекання десниці, підтримати здатної й торкнутися струн уселенської прозорости чистої, щоб забриніло серце усесвіту, серце чекання і серце того, хто чекає, — це безнадійне чекання було водночас і чеканням самого кристала, його волі зростати, свідомим жаданням зростати, його прагненням до ще повнішої тиші, коли завмирає вже й подих; і непохитна така була воля кристала, таке непохитне передчування музики сфер, яка пролунати ще мала в майбутньому, таке непохитне передчування етеру, що в останньому спалаху всесвіту, в останньому спалаху світотворіння у морок іще раз ударило світло, іще раз розкрившись, однак, і саме перед ним, і обоє назустріч вони одне одному ринули, і злилися у єдність, що не була вже кристалом, а була тільки чорним-пречорним промінням, не була вже хоч би якоюсь властивістю, навіть кристала, а була чимось таким, що не має властивостей — світовою безоднею без меж і без краю, тим лоном, що породжує всі властивості; осереддя зорі розкрилося, осереддя кільця. Пологи ніщоти, що відкрилась очам невидющого; сліпота, що прозріла.

І цієї хвилини йому вільно було озирнутись назад, цієї хвилини він веління дістав озирнутись, і він озирнувся.

Цієї хвилини перед оком його, знов прозрілим, знов стала мінятись ніщота до нескінченности й ставати колишнім і сущим, вона знову розширилась до нескінченности і обернулась на коло часу, щоб це коло, розширившись до нескінченности, знову замкнулося; нескінчені були небеса, знов здійнявшись склепінням, нескінченно розкинувся нескінченний щит світу, обрамлений семибарвною аркою в нескінченних блуканнях у пам’яті. І знов стало світло, й став морок, знову день і знову ніч, знову ночі і дні, і знов нескінченність дала собі лад, набувши своєї висоти, ширини й глибини, і знову на тверді небесній означились усі її напрямки, на чотири всі сторони, і означився верх, і означився низ, означились хмари і море; і з лона морського знов постала земля, острів зелений вселенський, порістю вкритий, лугами устелений — у незмінності сута мінливість. І підвелося на сході сонце, щоб стати на шлях свій по небесному колу, і зорі нічні рушили вслід за ним, шикуючись одна за одною аж до північного полюса, у беззорянім серці якого тронує із вагами сама справедливість, осяяна хрестом променистим півночі. І високо-високо у вранішнім світлі шугали, облітаючи острів, орел і чайка, а з хвиль випірнали дельфіни і прислухались до безмовної музики сфер. Із заходу потяглася вервечка тварин, вони простували назустріч невтомному сонцю і зорям, простували на зустріч із ними, ці мешканці диких лісів і лугів, мирно об’єднані в дружнім союзі — лев і бик, ягня і коза з повним вим’ям, і всі поспішали на схід, щоб знайти пастуха зі сходу, всі тягнулись до лику людського. А в осередді світового щита, у нескінченній його глибині, там, посеред нескінченного людського буття й нескінченних людських турбот, востаннє, одначе і вперше,

1 ... 147 148
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смерть Верґілія», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Смерть Верґілія"