Читати книгу - "Твори. Том 1"

Тоді чоловік, що лежав у ліжку, пробурмотів:

— Пане комісаре, не дозволяйте цьому суб’єктові ображати мене. З ким я маю справу — з вами чи з ним? Кому я маю відповідати — вам чи йому?

Здавалось, у нього зовсім пересохло в горлі.

— Мені, пане, тільки мені,— відповів комісар. — Я питаю вас — хто ви?

Той мовчав. Він натягнув ковдру аж до шиї і злякано поводив очима. Його закручені вусики здавались зовсім чорними на блідому обличчі.

— Ви не хочете відповідати? — сказав комісар. — Тоді я буду змушений заарештувати вас. В усякому разі, вставайте. Я допитаю вас, коли ви одягнетесь.

Тіло заворушилось на ліжку, губи прошепотіли:

— Але я не можу встати при вас.

— Чому? — спитав комісар.

— Тому, що я… я… я зовсім голий, — пробурмотів той.

Дю Руа глузливо посміхнувся, підняв з підлоги сорочку і крикнув, кинувши її на ліжко:

— Нічого!.. Вставайте!.. Коли ви могли роздягатись перед моєю дружиною, то спокійнісінько можете одягтись передо мною!

Він повернувся до Лароша-Матьє спиною і відійшов до каміна.

Мадлен вже опанувала себе і, зрозумівши безвихідь становища, була готова на все. її очі зухвало блищали; скрутивши якийсь папірець, вона засвітила, немов для прийому, всі десять свічок у поганеньких канделябрах, що стояли по кутках мармурового каміна. Відтак притулилась спиною до каміна і, простягти до згасаючого полум’я босу ногу, закотивши цим рухом ззаду спідницю, яка ледве трималась на її стегнах, взяла цигарку з рожевої картонної коробки, запалила її і почала курити.

Комісар підійшов до неї, чекаючи, поки її коханець одягнеться.

— Ви часто займаєтесь такими справами, пане? — зухвало спитала Мадлен.

— Стараюсь якомога рідше, пані,— поважно відповів комісар.

Вона презирливо посміхнулась йому в обличчя:

— Вітаю вас — адже справа не вельми чиста.

Вона вдавала, ніби не помічає свого чоловіка.

Пан, що лежав у ліжку, тим часом надів штани, взув черевики і підійшов, застібаючи жилет.

Комісар звернувся до нього:

— Тепер, пане, ви скажете мені, хто ви такий?

Той нічого не відповів.

— В такому разі, я змушений заарештувати вас, — провадив комісар.

Тоді він раптом репетнув:

— Не займайте мене! Моя особа недоторкана!

Дю Руа кинувся до нього, немов хотів повалити його, і просичав просто в вічі:

— Вас спіймано на місці злочину… на місці злочину!.. Я можу заарештувати вас, коли схочу… так, я можу це.

Потім сказав тремким голосом:

— Прізвище цього добродія — Ларош-Матьє, це міністр закордонних справ.

Поліцейський комісар, здивований, ступив назад і пробурмотів:

— Та справді ж, пане, скажіть нарешті хто ви такий?

Той зважився і голосно відповів:

— Хоч раз цей негідник не збрехав. Я справді Ларош-Матьє, міністр.

Відтак, показавши рукою на груди Дю Руа, де, наче вогник, блищала маленька червона цяточка, докинув:

— А цей мерзотник носить на грудях почесний орден, що одержав від мене.

Дю Руа зблід. Швидким рухом він вирвав із петлиці коротку червону стрічку і кинув у камін.

— Ось чого вартий орден, одержаний від такого пройдисвіта, як ви!

Вони стояли один проти одного, зціпивши зуби, стиснувши кулаки, задихаючись від люті, цей — худий, з пухнастими вусами, той — товстий, із закрученими вусами.

Комісар, підійшовши, відсторонив їх руками і мовив:

— Панове, ви забуваєтесь, поводьтеся пристойніше!

Вони замовкли і одвернулись один від одного. Мадлен стояла нерухомо і все ще курила, посміхаючись.

Поліцейський комісар почав знову:

— Пане міністре, я застав вас на самоті з пані Дю Руа, тут присутньою: вас — на ліжку, а її — майже роздягненою. Ваш і її одяг був розкиданий по кімнаті. Це становить явний доказ адюльтеру. Ви не можете заперечувати проти очевидності. Що ви на це скажете?

— Мені нічого казати; виконуйте ваш обов’язок, — пробурмотів Ларош-Матьє.

Комісар звернувся до Мадлен:

— Чи визнаєте ви, пані, що цей пан — ваш коханець?

— Не заперечую, він мій коханець, — відповіла та з викликом.

— Цього досить.

Потім комісар записав деякі дані про стан і розташування кімнат. Коли він кінчав писати, міністр, що вже одягнувся і чекав з пальтом та капелюхом у руці, спитав:

— Я вам ще потрібний, пане? Що я маю робити? Можна мені йти?

Дю Руа обернувся до нього і, зухвало посміхаючись, сказав:

— Навіщо? Ми скінчили. Ви можете знову лягати в ліжко, пане. Ми зараз залишимо вас на самоті.

І він злегка торкнувся пальцем руки поліцейського комісара:

— Ходімо, пане комісаре, нам нема більше чого тут робити.

Комісар, трохи здивований, пішов слідом; на порозі Дю Руа спинився, щоб пропустити його. Той із чемності відмовлявся.

— Проходьте ж, пане, — наполягав журналіст.

— Після вас, — заперечив комісар.

Тоді Дю Руа вклонився і промовив ввічливо-іронічним тоном:

— Тепер ваша черга, пане поліцейський комісаре. Тут я — майже у себе вдома.

Потім він з підкреслено скромним виглядом тихенько причинив за собою двері.

Через годину Жорж Дю Руа ввійшов у редакцію «Французького життя».

Пан Вальтер був уже там; він і далі керував та цікавився газетою, що набула величезної популярності й дуже сприяла чим далі більшим операціям його банку.

Видавець підвів голову і спитав:

— А, це ви? Чого це у вас такий дивний вигляд? Чому ви не прийшли до нас обідати? Звідки ви зараз?

Жорж, певний, що його слова справлять належне враження, заявив, вимовляючи з притиском кожне слово:

— Я оце скинув міністра закордонних справ.

Вальтер подумав, що Дю Руа жартує.

— Скинули міністра… Як це?

— Я зміню склад кабінету. От і все! Давно вже слід було вигнати цього негідника.

Старий розгубився й подумав, що його співробітник п’яний.

— Послухайте, ви з глузду з’їхали, — пробурмотів він.

— Аж ніяк. Я тільки що спіймав пана Лароша-Матьє на гарячому, в явному адюльтері з моєю дружиною. Поліцейський комісар констатував це. Міністрові кінець.

Спантеличений Вальтер зсунув окуляри високо на лоб

і спитав:

— А ви не глузуєте з мене?

— Нітрохи. Я навіть напишу зараз замітку в хроніці з цього приводу.

— Та чого ж ви хочете?

— Я хочу скинути цього шахрая, цього мерзотника, цього злочинця, небезпечного для суспільства.

Жорж поклав капелюх на крісло й додав:

— Хай стережеться той, хто стане мені на дорозі! Я ніколи не прощаю.

Вальтер усе ще не розумів до пуття, в чому річ.

— А… ваша дружина?

— Завтра вранці подаю заяву про розлучення. Я поверну її небіжчикові Форестьє.

— Ви хочете розлучитись?

— Аякже! Я був смішним. Але мені доводилось прикидатися дурнем, щоб застукати їх. Це зроблено. Тепер я господар становища.

Пан Вальтер все ще не міг отямитись. Розгублено поглядаючи на Дю Руа, він подумав:

«Чорт!