Читати книгу - "Твори. Том 1"

Нічого не питаючи в швейцара, він піднявся на четвертий поверх будинку, що його назвав візникові, і коли покоївка відчинила двері, спитав:

— Пан Жібер де Лорм дома?

— Так, пане.

Його провели до вітальні, довелось почекати кілька хвилин. Потім до нього вийшов високий чоловік, з орденом у петлиці, з військовою виправкою, сивий, хоч іще не старий.

Дю Руа вклонився йому і сказав:

— Як я й підозрював, пане поліцейський комісаре, моя дружина обідає зараз з своїм коханцем у мебльованих кімнатах, що їх найнято на вулиці Мартір.

Комісар уклонився:

— Я до ваших послуг, пане.

— У вас є час аж до дев’ятої години, чи не так? — спитав Дю Руа. — Пізніше ви вже не можете заходити в приватні квартири, щоб констатувати факти адюльтеру?

— Не можу, пане, після сьомої взимку, а починаючи з тридцять першого березня, — після дев’ятої. Сьогодні п’яте квітня, отже, ми маємо час до дев’ятої години.

— Гаразд, пане комісаре, мене внизу чекає екіпаж; ми можемо взяти з собою агентів, що поїдуть з вами, а потім почекаємо трохи перед дверима. Що пізніше ми прибудемо, то більше в нас буде шансів спіймати їх на гарячому.

— Ваша воля, пане.

Комісар вийшов і вернувся в пальті, що ховало його трикольоровий пояс. Біля дверей він одступив набік, даючи пройти Дю Руа, але той, захоплений своїми думками, відмовлявся вийти першим і повторював:

— Після вас… після вас…

— Проходьте ж, пане, я тут у себе, — мовив комісар.

Тоді Дю Руа вклонився й переступив поріг.

Вони пішли спершу до комісаріату, щоб узяти з собою трьох агентів у цивільному, які вже чекали на них, бо Жорж попередив ще вдень, що вони будуть потрібні цього вечора. Один з агентів сів поруч з візником на козли, двоє в екіпажах, який рушив на вулицю Мартір.

— У мене є план квартири, — сказав Дю Руа. — Це на третьому поверсі. Ми спершу входимо в маленький передпокій, а далі — в спальню. Три кімнати сполучаються між собою. Там тільки один вихід, отже, втекти неможливо. Поблизу живе слюсар. Він чекатиме ваших розпоряджень.

Коли вони під’їхали до будинку, було ще тільки чверть на дев’яту, і вони мовчки чекали понад двадцять хвилин. Побачивши, що зараз продзвенить три чверті на дев’яту, Дю Руа обізвався:

— Тепер ходімо.

І вони піднялись сходами, не звертаючи уваги на швейцара, який, до речі, і не помітив їх. Один з агентів лишився на вулиці, щоб стежити за виходом.

На третьому поверсі всі четверо спинились, і Дю Руа спочатку припав вухом до дверей, а потім зазирнув у замкову шпарину. Він нічого не почув і не побачив. Тоді він подзвонив.

Комісар сказав агентам:

— Лишайтесь тут і будьте напоготові.

І вони стали чекати. Через дві-три хвилини Жорж знову кілька разів натиснув на кнопку дзвоника. Вони почули якийсь шелест у глибині квартири, потім — чиїсь легкі кроки. Хтось підійшов і прислухався. Тоді Дю Руа постукав зігнутим пальцем у дерев’яні двері.

Чийсь голос, жіночий голос, що його намагались змінити, спитав:

— Хто там?

— Іменем закону, відчиніть, — відповів охоронець закону.

— Хто ви такий? — спитав той самий голос.

— Я поліцейський комісар. Відчиніть, або я звелю виламати двері.

— Чого вам треба? — допитувались з-за дверей.

Тоді Дю Руа промовив:

— Це я. Вам не пощастить втекти від нас.

Легкі кроки, кроки босих ніг, віддалились і знову наблизились через якусь хвилину.

— Якщо ви не відчините, ми виламаємо двері,— знову озвався Дю Руа.

Стискаючи мідну ручку, він повільно налягав плечем. І, не чуючи відповіді, раптом з такою люттю й силою штовхнув двері, що старий замок мебльованої квартири не витримав. Гвинти повискакували з дерева, і Дю Руа мало не впав на Мадлен, що стояла в передпокої, у самій сорочці й спідниці, з розпущеним волоссям, боса, зі свічкою в руці.

— Це вона, ми їх спіймали! — вигукнув він і кинувся в кімнати.

Комісар пішов слідом, знявши капелюх. Розгублена Мадлен йшла позаду, присвічуючи їм.

Вони поминули їдальню, де на неприбраному столі стояли рештки вечері — порожні пляшки від шампанського, розкрита коробка паштету з печінки, кістяк курчати і недоїдені шматки хліба. На буфеті стояли дві тарілки, повні черепашок з устриць.

У спальні було безладдя, наче після бійки. Жіноча сукня висіла на спинці стільця, чиїсь штани осідлали бильце крісла. Дві пари черевиків — великі й маленькі — валялись біля ліжка.

Це була типова кімната мебльованого дому із звичайною обставою; у ній віяло гидким і нудотним запахом готелю, запахом, що йшов від завіс, від матраців, від стін, від стільців, — запахом усіх осіб, що спали чи жили день або півроку в цьому загальноприступному помешканні й залишили тут трохи свого духу, того запаху людського тіла, що додавався потроху до запаху їхніх попередників і утворив нарешті невиразний, солодкуватий і нестерпний сморід — однаковий у всіх таких місцях.

Тарілки з тістечками, пляшка з шартрезом та дві недопиті чарочки стояли на каміні. На бронзовому годиннику, ховаючи фігурку, що оздоблювала його, лежав високий циліндр.

Комісар швидко обернувся, подививсь Мадлен у вічі і спитав:

— Ви пані Клер-Мадлен Дю Руа, законна дружина пана Проснера-Жоржа Дю Руа, публіциста, що присутній тут?

— Так, пане, — відповіла вона глухим голосом.

— Що ви тут робите?

Вона мовчала.

— Що ви тут робите? — вів далі комісар. — Я застаю вас не в себе дома, майже роздягненою, в мебльованих кімнатах. Чого ви прийшли сюди?

Він почекав хвилинку. А що вона так само мовчала, то комісар сказав:

— Якщо ви не хочете признатись, пані, я буду змушений сам розслідувати все.

На ліжку хтось лежав, укритий з головою ковдрою.

Комісар підійшов і гукнув:

— Пане!

Той не поворухнувся. Він, здавалось, лежав долічерева, сховавши голову під подушку.

Комісар доторкнувся до того, що мало бути плечем, і повторив:

— Пане, не змушуйте мене, будь ласка, вдаватися до крайніх заходів.

Але вкрите ковдрою тіло було нерухоме, мов мертве.

Дю Руа кинувся до ліжка, схопив ковдру, смикнув її і, скинувши подушку, відкрив мертвотно-бліде обличчя пана Ларош-Матьє. Нахилившись і тремтячи від бажання схопити його за шию та задавити, журналіст сказав крізь зціплені зуби:

— Будьте ж принаймні мужні в своєму безчесті.

Комісар іще раз спитав:

— Хто ви такий?

Але приголомшений коханець мовчав, і урядовець заявив:

— Я — поліцейський комісар і вимагаю, щоб ви назвали себе!

Дю Руа, якого тіпало від люті, вигукнув: