Читати книгу - "Необхідні речі"

– Так точно, – розслабившись, відповів Біллі. Він швидко рушив за пляшкою, поки Генрі не роздумав. – Ще й як зрозуміло.

6

Дік Бредфорд, керівник найбільшої та найдорожчої установи Касл-Рока – Громадських робіт, – відчував абсолютну огиду.

– Ні, його тут нема, – повідомив він Аланові. – Цілий день не було. Але якщо побачиш його раніше, ніж я, зроби послугу й попередь, що його звільнено.

– Чому ти його так довго тримав, Діку?

Вони стояли під гарячим денним сонцем біля гаража № 1. Ліворуч задом до ангара стояла вантажівка «Будівництво і матеріали Кейз». Троє чоловіків розвантажували маленькі, але важкі дерев’яні ящики. На кожному був червоний ромб – символ потужної вибухової речовини. Зсередини ангара Алан чув шепіт кондиціонування повітря. Дуже дивно було чути кондиціонер у таку пізню пору року, але в Касл-Року цей тиждень був вельми чудернацький.

– Тримав його довше, ніж треба було, – визнав Дік і провів долонями по короткому сивуватому волоссі. – Думав, у нього всередині добрий хлоп. – Дік був одним із тих невисоких плечистих чоловіків – гідрант на ніжках, – які завжди готові відкусити комусь добрячий шматок сраки. Він, однак, також один із найприємніших і найдобріших людей, з якими Алан коли-небудь знався. – Так і було, як Г’ю не пив. І щось у нього в обличчі було таке, що от він не з тих чоловіків, які просто йдуть у запій, доки їх чорт з ніг не зіб’є. Думав, може, з надійною роботою він виправиться і будуть з нього люди. Але останній тиждень…

– А що останній тиждень?

– Ну та хлопака просто пішов на пси. Весь час здавалося, що він під чимсь. І то не обов’язково бухло. Очі ніби заглибилися в голову, а як говорити з ним, то він вічно дивився тобі через плече, а не в очі. А ще почав розмовляти з собою.

– Про що?

– Не знаю. Інші хлопці теж, напевно. Не хочеться мені його звільняти, але я вже все вирішив стосовно Г’ю ще до того, як ти сьогодні заїхав. З мене його досить.

– Вибач, Діку.

Алан повернувся до машини, зв’язався з Шилою й сказав, що Г’ю цілий день не було на роботі.

– Спробуй зв’язатися з Клатом, Шило, скажи, нехай добре вважає на свою сраку. І відправ Джона на підмогу. – Він завагався щодо наступної частини, знаючи, що обачність уже призводила до кількох зайвих стрілянин, але продовжив. Мусив. Він зобов’язаний перед своїми поліцейськими в полі. – Клат і Джон нехай вважають Г’ю озброєним і небезпечним. Зрозуміло?

– Озброєний і небезпечний, десять-чотири.

– Добре. Десять-чотири, машина-один, кінець зв’язку.

Він повісив мікрофон і повернувся до Діка.

– Як думаєш, він міг покинути місто?

– Він? – Дік відвів голову вбік і сплюнув тютюновий сік. – Такі хлопці, як він, ніколи не виїжджають з міста, хіба як отримають останній чек. Більшість узагалі ніколи не виїжджає. Якщо запитати, які дороги ведуть із міста, у таких, як Г’ю, здається, розвивається якась хороба така, що вони все забувають.

Дік помітив щось краєм ока та обернувся до чоловіків, що вивантажували дерев’яні коробки.

– Хлопці, та ви дивіться за тим, що робите! Ви маєте їх розвантажувати, а не в «перця»[135] бавитися!

– Багацько у вас там бабахкалки, – зауважив Алан.

– Ая – двадцять ящиків. Маємо підірвати гранітну кришку в гравійному кар’єрі № 5. Мені так виглядає, що нам ще лишиться доста, щоб Г’ю на Марс відправити, якщо доведеться.

– То навіщо так багато закупили?

– То не я придумав. Бастер додав до замовлення, бозна-нащо. Але я тобі так скажу: він усереться, як побачить рахунок за електрику за цей місяць… якщо не похолодає. Те кондиціонування жере світло як скажене, але треба тримати все в холоді, бо відсиріє. Усі кажуть, що нова вибухівка не сиріє, але, я собі думаю, береженого бог береже.

– Бастер збільшив твоє замовлення, – здивовано відзначив Алан.

– Ага, ящиків на чотири-шість, не пам’ятаю. Завжди щось нове вигадає, нє?

– Та здається. Діку, можна скористатися твоїм телефоном?

– Звичайно.

Алан просидів за столом Діка цілу хвилину, пітніючи до темних плям під пахвами форменої сорочки й вислуховуючи, як раз за разом дзвонить телефон у будинку Поллі. Нарешті він опустив слухавку на апарат.

Він вийшов із кабінету повільно, опустивши голову. Дік саме замикав двері сараю з динамітом, а коли обернувся до Алана, то обличчя в нього було понуре й невеселе.

– Десь усередині Г’ю Пріста був добрий чоловік. Алане, Богом клянуся, був. І часто той чоловік виступав назовні. Я вже таке бачив. Частіше, ніж більшість людей думає. Із Г’ю… – Він стенув плечима. – Ага. Фіг там.

Алан кивнув.

– Усе добре, Алане? Якось дивно виглядаєш.

– Усе гаразд, – відказав Алан, злегка всміхнувшись.

Але це правда: він дійсно дивно виглядає. І Поллі. І Г’ю. І Браян Раск. Здається, сьогодні всі дивно виглядають.

– Може, води чи холодного чаю? У мене є.

– Дякую, але мушу йти.

– Добре. Дай знати, чим усе закінчиться.

Цього Алан пообіцяти не міг, але в глибинах шлунка його мучило неприємне відчуття, що Дік сам про це прочитає за день-два. Або по телевізору побачить.

7

Старий «шеві бел-ейр» Ленні Партріджа заїхав на одне зі скошених місць стоянки перед «Необхідними речами» близько четвертої, і цей герой дня вийшов із машини. Ширінка Г’ю так і залишалася незастебнутою, а на шиї досі висів лисячий хвіст. Він перетнув тротуар, босими ногами ляпаючи по гарячому бетоні, й відчинив двері. Над головою теленькнув маленький срібний дзвінок.

Єдиний, хто це побачив, був Чарлі Фортін. Він стояв у дверях «Вестерн Авто» й курив свою смердючу самокрутку.

– Старий Г’ю нарешті звар’ював, – промовив Чарлі сам до себе.

Усередині містер Ґонт дивився на старого Г’ю з приємною вичікувальною усмішечкою… ніби босі гологруді чоловіки з поїденими міллю лисячими хвостами на шиї заходять у цю крамницю чи не щодня. Містер Ґонт поставив маленьку позначку на листку біля касового апарата. Останню.

– У мене проблеми, – сказав Г’ю, наближаючись до містера Ґонта. Очі в нього кидалися в різні боки в очницях, ніби в пінбольному автоматі. – Цього разу в мене реальна жопа.

– Знаю, – промовив містер Ґонт своїм найбільш умиротворним голосом.

– Чомусь подумав, що прийти потрібно саме сюди. Не знаю… ви мені постійно снитеся. Я… я більше не знаю, куди йти.

– Це саме те місце, Г’ю.

– Він порізав мені шини, – прошепотів Г’ю. – Бофорт, урод, той, що власник «Захмеленого тигра». Залишив записку: «Ти знаєш, що я зроблю наступного разу, Г’юберте» – так там