Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

яка схожа на [російську військову] форму... Підіть до крамниці в нас, і ви придбаєте там будь-яку форму»[1083]. Наступного місяця він визнав, що то все ж були російські військовослужбовці[1084]. У лютому 2015 року під час Мюнхенської конференції з безпеки (на якій Петро Порошенко продемонстрував присутнім зразки документів російських солдатів, загиблих або захоплених у полон на українській території) глава МЗС Росії Сєрґєй Лавров знову уникав будь-яких натяків на участь військових своєї країни в агресії. Натомість він розповідав про «народні дружини», що нібито врятували Крим від вторгнення «Правого сектора», та про мешканців Донбасу, які «живуть на своїй землі та воюють за неї» проти України[1085]. Пітер Померанцев писав, що Путін і Лавров у своїх шахрайських вивертах слідують радянській традиції «маскировки», в межах якої «життя — це лише один блискучий маскарад, де кожна роль і будь-яка позиція чи переконання змінюються»[1086].

Путін та інші російські керівники завжди говорили неправду про присутність своїх військових на Донбасі та продовжують безсоромно брехати далі. «Жодних російських армійських підрозділів чи військових інструкторів на південному сході України не було й немає», — говорив Путін у червні 2014 року[1087]. Представники Міноборони РФ заперечували факти маневрів поблизу українського кордону, обстрілів України зі своєї території в серпні 2014 року[1088] та проникнення російських солдатів й озброєння на Донбас, тим-часом як міжнародні спостерігачі фіксували перевезення «вантажу-200» (тіл загиблих військових) назад до Росії[1089]. Така категорична брехня, можливо, могла б спрацювати кілька десятиліть тому, але не сьогодні, в епоху супутників і соціальних мереж, тож неодноразові російські заперечення присутності російських військ в Україні викликали у західних лідерів лише роздратування. Ці заперечення були, звісно, невибагливими. Ключовими джерелами відкритої інформації про російські війська та жертви на сході України стали соціальні мережі ВКонтакте та Facebook, де російські солдати, які перебувають в Україні, публікують свої фото.

Один із мотивів розв’язування гібридної війни — прагнення Путіна покарати Україну за зраду «святої Русі» та «російського світу». Він зневажливо висловлювався про бойові здібності українських військовослужбовців, які нібито зазнали поразки від «вчорашніх шахтарів і вчорашніх трактористів»[1090]. Численні жертви, уготовані Україні, стали формою особистої помсти Путіна українським революціонерам, які двічі спантеличили його упродовж одного десятиліття. Леон Арон пише, що «мета Путіна полягала в тому, щоб покарати, дестабілізувати, розчленувати, а в кінцевому підсумку зруйнувати та зламати нову націю»[1091].

Українські вояки, які вирвалися з оточення під Іловайськом і Дебальцевом, розповідали про шок від «агресивності та жорстокості» противника. В обох випадках російські сили намагалися вбити якомога більше українців. Під час спроби українських комбатантів вирватися з «дебальцевського котла» російським воякам було наказано стріляти в них на ураження, а не роззброювати їх і брати в полон[1092]. В Іловайську обіцянка безпечного коридору для виведення українських сил була нахабною і зумисною брехнею для того, щоб заманити українців у пастку, а відтак перебити їх усіх. У Дебальцевому росіяни та їхні маріонетки блокували українські війська, атакуючи голову та кінець колони, а тоді «знищували усі транспортні засоби та людей, які в них перебували»[1093].

Глибину ненависті, яку російські націоналісти відчували до свого ворога, можна зауважити у погрозах лідера РНЄ Алєксандра Баркашова:

«Усіх [українських] військових начальників, які віддали наказ [щодо застосування зброї на Донбасі], буде знищено без суду і слідства. Всіх київських укрополитиков буде знищено. Усі правосеки [членів «Правого сектора»] і гомосеки [гомосексуали] будуть знищені. Ми виявимо і знайдемо всіх з усіх лісових схронів — дістанемо. Знайдемо у будь-якому закордонні. Помрете — всі — навіть якщо на це нам доведеться витратити 2–4 роки. Нікого не залишимо в живих. Подумайте про сім’ї — це будуть сім’ї ворогів народу з усіма відповідними наслідками. Ми повісимо навіть неповнолітніх западенских [із Західної України] футбольних хуліганів, які за гроші олігархів лупцюють [радянських] ветеранів. Ми не лякаємо — ми хочемо, щоб ви знали про це. [...] За кожного мого соратника в Донецьку, Луганську, Харкові, Слов’янську ми знищимо 100 ваших [українських] солдатів. Не тих, хто загине у бою, а тих, хто залишиться живим. Ми їх повісимо»[1094].