Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

На початку квітня 2014 року група із 52 добре підготовлених спецназівців, які брали участь в окупації Криму, на чолі з Ґіркіним вторглася на територію Донецької області. Першою метою загарбників було місто Слов’янськ. Підрозділ Ґіркіна підтримали 150–200 місцевих жителів, яким роздали зброю, викрадену зі складів МВС і СБУ. Наступного дня цей загін захопив сусідній Краматорськ. Сам Ґіркін стверджував, що до кінця травня до сил угруповання «ДНР», які він формально очолив, нібито зголосилося 28 тис. місцевих добровольців, проте багатьом довелося відмовити, оскільки це були «кримінальні елементи». У Слов’янській бригаді, яка перебувала в його безпосередньому розпорядженні, налічувалося близько 5 тис. бійців[1095].

Ґіркін нахвалявся: «Якби наш загін не перейшов кордон, то все врешті закінчилося б як у Харкові, як в Одесі». Це було правдою лише до певної міри, адже ФСБ та ГРУ упродовж тривалого часу активно вербували, навчали та фінансували групи проросійських бойовиків на Донбасі. З іншого боку, Ґіркін та його «зелені чоловічки» дійсно прокладали собі шлях углиб української території, надаючи силову та організаційну підтримку місцевим російським маріонеткам, що дозволяло останнім захопити будівлі місцевих державних адміністрацій, рад, міліції та СБУ.

Ґіркін планував закріпитися на Донбасі й чекати російського вторгнення з подальшою анексією «Новоросії». Проте він натрапив на запеклий український опір, а підлеглі йому бойовики були недостатньо численними. Через обмежені людські ресурси російські маріонетки в Маріуполі зазнали поразки від батальйону «Азов», а підрозділи Ґіркіна у липні 2014 року відступили із західних районів Донеччини. Ґіркін навіть висловив щось подібне до поваги стосовно мотивації «націоналістичної» Нацгвардії України та українських добровольчих батальйонів, які переважно і несли на собі тягар бойових дій.

Російське керівництво завжди стверджувало, що росіяни, які вирушали воювати в Україну, чинили це виключно за власним бажанням. Проте в авторитарній Росії, де силовики контролюють телефонний зв’язок, інтернет та соціальні медіа, неможливо вести веб-сторінки для набору добровольців до військових формувань, проводити тренувальні табори, оснащувати й транспортувати бойовиків до кордону без відома ФСБ. «Можливо, таємничість навіть заохочує до такої діяльності», — йдеться в повідомленні BBC про російських монархістів, добровольців війни в Україні[1096].

Російські добровольці, які воювали на Донбасі, були членами груп військових реконструкторів, козаків, «пекельних ангелів» (байкерів), неонацистів, ветеранів воєн у Чечні та Абхазії. Вони мали чимало спільного, зокрема, були ненависниками ромів, антисемітами та українофобами, які примандрували в Україну боротися з «фашистами» та НАТО. Ґіркін стверджував, що ніхто у державних структурах РФ не відряджав його добровольців на Донбас. У що важко повірити, адже до цього він уже взяв участь у захопленні Криму, де перебував ще з 21 лютого 2014 року[1097], тобто за день до того, як Янукович утік з Києва. Ґіркін — офіцер російської розвідки, який давно піднімався щаблями кар’єри, беручи участь у конфліктах за кордоном і на території РФ; врешті-решт, недаремно кажуть, що «колишніх шпигунів» не існує. Ґіркін був учасником реконструкцій бойових епізодів за участі російської білої армії, і він використав Донбас як поле для втілення своїх фантазій про «відновлення традицій російської імператорської армії» в реальному житті[1098]. Ґіркіну співчували вояки російських націоналістичних підрозділів, у тому числі «Російської православної армії» та «Імперського легіону», на прапорі якого було написано «Бог, Цар, Нація»[1099].

Так звана «російська весна» аж ніяк не була спонтанним повстанням місцевого населення; від самого початку її характеризувало широке залучення праворадикалів, що прибули з РФ. Кремлівські маріонетки на Донбасі отримали підтримку від російських ультранаціоналістичних угруповань, зокрема нацистської РНЄ.

Колишній член РНЄ Павло Губарєв очолив юрму, котра штурмувала Донецьку обласну держадміністрацію, вивісив над нею російський прапор, а себе проголосив «народним губернатором» Донеччини. На одному із загальнодоступних фото Губарєв виразно позував у чорній уніформі РНЄ[1100]. Говорячи про Губарєва, донецький бізнесмен Енріке Менендес сказав: «Просто так уже трапилося, що він завжди був російським фашистом»[1101]. Воєнізовані підрозділи РНЄ брали участь у бойових діях на Донбасі пліч-о-пліч із російськими маріонетками[1102]. «Скінгеди, одягнені в однострої, були явно не місцевими, — зауважував Антон Шеховцов, — їхні голені голови та шкіряні куртки вже давно вийшли з моди навіть серед правих»[1103].

Російські неонацистські та фашистські угрупування, які виникли в 1980-х роках, завжди демонстрували прихильність до насильства як інструменту політики (зокрема, це мало місце у 1993 році, під час збройного