Читати книгу - "Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ви знаєте, як працюють нейрони?
— Більш-менш.
— Для кожної емоції, кожного рішення, кожного руху потрібен імпульс, що виникає в мозку та запускає ланцюгову реакцію в усьому тілі, поширюючись певною мережею. Від найпершого стимулу кожен нейрон електричним розрядом вивільняє нейромедіатор, що досягає рецепторів наступного нейрона, а той своєю чергою відіграє таку саму роль, і це триває аж до фізичного виконання наказу. У нас виникла ідея блокування рецепторів одного чи кількох нейронів у мережі, відповідальній за насильство.
— Конкретніше: як це мало діяти на людину?
— Наказ, відданий мозком, не зміг би дійти за адресою. Повідомлення згасає дорогою.
— Як заблокувати ці рецептори?
— Наситивши їх замінником, нашим жаргоном це зветься «аналог». Він не допомагає справжньому нейромедіатору передати повідомлення.
«Аналоги» — слово, яке використав Левантен. Речовини, що містяться в безіменних пігулках монстра з Лувесьєнна.
— Уявіть собі мікроскопічні порожнини, які можна заповнити, — вів далі Ляссе. — За допомогою цього препарату нейронні рецептори забиваються, і це стримує агресію пацієнта, яка не може перевищити певний поріг.
— Що це за замінники?
— Хімічні речовини, які виробляють у великих лабораторіях.
— Вони співпрацювали з вами?
— Звичайно. Те, що працює зі справжніми злочинцями, у менших дозах може бути корисним для пацієнтів з агресивною поведінкою або з труднощами в стримуванні деяких імпульсів. Лабораторії постачали нам аналоги, а ми ставили досліди, щоб визначити дозування, адже це найголовніше.
Усе це звучало на диво актуально. У часи, коли людська психіка регулюється, лікується, стимулюється купою пігулок і юрбою фахівців, можна припустити, що й правоохоронна система цим зацікавиться. У суспільстві більше не буде вбивць, принаймні рецидивістів, а лабораторії відкриють свою золоту жилу: від спорадичного використання для «слабких нервів» до всезагального приборкання народу з метою встановлення диктатури. Кінець хімічним війнам, ласкаво просимо в хімічне ярмо.
— Ця вакцина вже існує, чи ні?
— Існує: ми її вдосконалили. Юссено зі своєї клініки в Шату працював безпосередньо з лабораторіями. Я ж випробовував аналоги на своїх пацієнтах… добровольцях.
Качиний став. В інституті Шарко справді проводилися темні експерименти, а так звані волонтери вочевидь мали не більше бажання перетинати подвір’я, ніж солдати 1914-го року — лінію фронту.
— Ці випробування були болісними для пацієнтів?
— Проблема такого типу лікування полягає в тому, що спершу треба ввести чимало речовини, щоб наситити рецептори відповідних нейронів. А це означає, що спочатку рівень агресії зростає вдвічі, перш ніж усе остаточно вгамується.
Ерван уявив собі страхітливу картину: агресивні божевільні, яких зробили ще агресивнішими, хворі, чию хворобу посилювали, аби пізніше придушити. Гамівні сорочки, ізолятори, транквілізатори: заходи пригнічування й стримування, певно, не були рідкістю в підвалах «фабрики монстрів», якій ця назва ніколи ще не пасувала більше.
— Назвіть мені дати.
— Наш проект остаточно вималювався в двотисячних. Результати були значущі й свідчили, що ми на правильному шляху. На жаль, на Юссено вже не можна було покладатися.
— Тобто?
— Він охолов. Думав лише про розлучення, був просто одержимий цим. Більше нічим не переймався, крім своїх малих, своєї клініки та способу змусити її приносити прибутки. Раптом втратив будь-який інтерес до наших фундаментальних досліджень. Тоді втрутилася доля: він разом зі своїми хлопчиками загинув у автокатастрофі.
— Ви продовжили роботу самостійно?
Ляссе глибоко вдихнув вологого повітря, розкинув руки, повернувшись обличчям до моря. Сміховинний жест, але Ервана це не потішило. На цьому манекені з його пафосними позами лежала відповідальність за вбивства, які множилися від самого вересня.
— У мене вибору не було. Наші дослідження могли змінити світ!
— Ви усвідомлюєте, скільки крові на ваших руках?
Психіатр скорчив скептичну гримасу:
— Історія поступу науки…
— Факти, мать вашу, — нетерпляче перебив його Ерван.
— Держава залишила мене напризволяще: вони довіряли в основному Юссено.
Він вимовив ці останні слова з відразою, ніби до горла підступила шлункова кислота. Ерван був радше здивований: історія про «Фармакон» вся до останнього слова збігалася з розповіддю В’яра. Хоча б раз продажний флік з ярмарку Аліґр зіграв чесно. Можливо, він був переконаний у своїй безкарності, як і сам психіатр.
— Я мав аналоги. Мав усі записи. Але мені бракувало грошей, і я розумів, що все от-от накриється через брак бабла…
— Ви могли фінансувати свої експерименти з фондів ЗПП…
— Нереально. Нам допікають перевірки, а влада без кінця врізує наш бюджет.
Раптом Ерван збагнув, що сталося:
— Саме тоді прихильники Людини-цвяха постукали у ваші двері.
— Авжеж. Це було 2009-го. Лартіґе зі своїми спільниками запропонували мені цілий статок за кістковий мозок Тьєрі Фарабо. Це було несподівано. Я відразу погодився.
— Скільки вони вам запропонували?
Психіатр відповів не відразу. Його, того, хто працював із найнебезпечнішим матеріалом — людським мозком — і чия діяльність призвела до десятка вбивств, раптом опанувала безглузда сором’язливість через тему грошей.
— Скільки, Ляссе?
— П’ять мільйонів евро.
— І все це без податків.
— Прошу вас. Усе, що я робив, було…
— Було заради науки, я зрозумів. Що сталося потім?
— Я зміг знову розпочати випробування. Мені знадобилися ще два роки, щоб вивірити дозу, техніки введення, аналізи побічної дії, але минулого року «Фармакон» був готовий.
Ерван і цього разу здогадався про приховану логіку всієї історії:
— І тоді ви взяли того, завдяки кому отримали бабки: самого Фарабо.
— Це, мабуть, була найгірша ідея в моєму житті.
126Мряка припинилася. Тепер вони йшли бухтою, всіяною потрощеними мушлями й сміттям, якого нанесли хвилі: клаптями рибальських сіток, шматками пластику, уламками скла… Відходами моря.
Сміття не заважало насолоджуватися красою краєвиду: маленька бухта, яку обступали круглі, мов бульбашки, валуни, мінилася рожевими й бузковими відтінками, а сосни
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже», після закриття браузера.