Читати книгу - "Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже"

— Мені потрібен був хімічно чистий убивця, — Ляссе заговорив гучніше, перекрикуючи гомін моря, до якого вони підійшли надто близько — без будь-якого іншого мотиву, крім смаку до крові.

— Це не відповідає профілю Фарабо.

— Ні. Його агресію живили страх і вірування. Він не відчував задоволення від самого вбивства чи нівечення тіл.

— Чому тоді ви обрали саме його?

— Бо мав його під рукою. А ще тому, що за документами він помер у 2009-му. До того ж, він усе-таки був убивцею… першої категорії, якщо можна так висловитися. Його нахили до насильства залишилися недоторканими. Агресію цієї людини ніщо не стримувало — ні мораль, ані жалощі. Дія «Фармакону» на такого індивіда могла б остаточно все пояснити.

Не дивно: здатний до найбільшого зможе зробити й менше.

— Одне маленьке уточнення: хто підписував свідоцтво про смерть Фарабо?

— Один старий місцевий лікар. Він майже не глянув на тіло. Звик до смертей у Шарко.

— Але хто згорів у крематорії Верна?

— Ніхто. Плаг сам забив труну. Одна купюра розпорядникам — та й у вогонь.

— Де ви ховали Фарабо?

— В одному закладі у Валлонії, який я добре знав. Я платив за його перебування там: жодних проблем. Коли «Фармакон» був готовий, у лютому 2012-го, я повернув його. Помістив до ізолятора й змінив персонал у тому відділенні. Лише один чоловік був уповноважений займатися ним.

— Плаг.

— Атож. Навесні я розпочав лікування. Фарабо відреагував досить добре. Проблема полягала в побічній дії. Хоча в цьому випадку доцільніше говорити про основний ефект. Його жорстокість стала… некерованою.

— Ви довели його божевілля до краю.

На обличчі Ляссе з’явився скрушний вираз — він, певно, відпрацьовував його перед дзеркалом, перш ніж повідомити родичам пацієнтів про смерть нещасних, або спонсорам — про відсутність результатів. За спиною в нього знову збиралися хмари. Небо нагадувало безкрає сіре плоскогір’я, перевернуте вершинами до звивистого чорного обрію.

— Скільки тривала ця… прелюдія?

— Я не знаю.

— Як це?

— Фарабо втік ще до кінця лікування.

Тепер усе зрозуміло: цей дурень роздражнив звіра препаратами й дав йому змогу втекти з піною сказу на губах. Як казав Морван: «Від найгіршого ніхто не застрахований».

— Фарабо ніби трохи вгамувався. Напади люті порідшали. Я помилково подумав, що в нього починається друга фаза: приборкання. Одним словом, у вересні йому вдалося вислизнути і вкрасти «Зодіак», який належить лікарні.

Ще одна помилка. Ерван не перевіряв, чи був у Шарко хоч якийсь плавзасіб, хоча інститут мав вихід до моря.

— Господи, чому ви не розповіли мені про це?

— Я… я боявся арешту. До того ж, хотів продовжувати досліди.

Страх, провина й божевілля науковця нероздільно переплелися в цьому хворому мозку. Статті 122-1 та 122-2 з усіма їхніми положеннями цілком відіграються на такому пожежникові з піроманією. Попри професійну діяльність, його, мабуть, визнають… недієздатним.

— Фарабо подався до Керверека, — вів далі лікар. — Причалив у околицях ланд і натрапив на Віссу Савірі. Перетворив першого-ліпшого зустрічного на нконді.

Коло замкнулося: історія поверталася до першого вбивства. Понівечене тіло бідолашного курсанта відкривало моторошну вервечку.

— Щось не клеїться. Де він міг узяти цвяхи, люстерка? Як зумів вийняти органи?

— Ви не зрозуміли: нґанґа повернувся. Аналоги не лише посилили його нахили до насильства, а й відточили розум. Людину-цвяха опанували її колишні страхи, й вона вдалася до своїх радикальних методів, аби захиститися. Поцупив усе необхідне на складі: інструменти, цвяхи, залізяччя.

Ерван пригадав посвяту курсантів-новачків — їх називали пацюками, — та лисів, які переслідували їх у ландах із приладами нічного бачення. Як Фарабо міг залишитися непоміченим? Де він скоїв свій злочин?

Ляссе ніби прочитав його думки:

— Гадаю, він діяв на покинутому крейсері на узбережжі…

— На «Нарвалі»?

— Не знаю його назви.

— Припустимо, він натрапив на Віссу і йому вдалося затягнути хлопця на крейсер, або ж заскочити його вже там. Навіщо людині, яка переховується, після цього ризикувати й перевозити тіло на острів Сірлінг?

— Тіло перевіз не він, а ми з Плагом. Коли помітили його зникнення, вирушили на пошуки. Знайшли тільки труп, і я відразу вирішив його сховати. Хотів, щоб тіло знайшли значно пізніше. Тимчасом планував відшукати Фарабо.

— Що було далі?

— Ми шукали його всіма околицями. Потім перестали. Я сподівався, що він повернеться сам.

— Чому?

— Через нейромедіатори. Я не знав точних наслідків раптового їх скасування, але Фарабо мав страждати, його, мабуть, ламало.

Погода остаточно зіпсувалася: так на дно опускається важкий каркас судна після трощі. Море перекочувало свої гіркі хвилі. Темна маса води розбивалася об скелі й пінистими батогами опадала між кам’яних зубів.

— Приходили жандарми, запитували, чи не втікав котрийсь із наших пацієнтів. Я все заперечував і більше не бачив жодного поліцейського. Не забувайте, що Фарабо нібито помер 2009-го. Знову запанікував я вже згодом, коли ви ще раз приїхали щось винюхувати…

— Як Фарабо міг цілком зникнути з радарів?

— Завдяки Ізабель Баррер-Юссено. Він ніколи не організував би втечу без спільника на волі. Не знаю всіх подробиць, але вона, певно, звідкись забрала його. Можливо, навіть брала участь у вбивстві: ця жінка була справді…

Катц-Баррер підготувала ґрунт, забрала Фарабо з ланд, організувала вбивство Анн Сімоні, Людовіка Перно, напад на Ґаель — від якого остання врятувалася, але через це загинули інші… Зубчики всіх шестерень історії досі ще збігалися не повністю: чому Фарабо зупинився в розпал убивств? Після інциденту в Сент-Анн звірства припинилися. Цей період тиші підтвердив провину Кріпо.

Ерван запитав про це в Ляссе.

— Відповідь проста: саме тоді Фарабо знову почав лікуватися. Нейронні рецептори нарешті виявилися заблокованими. Його агресія вгамувалася.