Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Першою був молодий панич, на ім’я Джерред, який супроводжував Денну під час однієї з наших перших зустрічей у Нижньому Северені. Він, ясна річ, знав її не як Денну. Він звав її Алорою, тож так до кінця дня її звав і я.

З обличчя Джерреда не сходив приречений вираз, який дуже добре мені запам’ятався. Джерред знав Денну досить довго, щоб у неї закохатись, і саме почав усвідомлювати, що його час спливає.

Я бачив, як він припускається тих самих помилок, які до нього робили інші. Він по-власницьки обіймав її. Подарував їй перстень. Якщо її погляд під час нашої прогулянки містом зупинявся на чомусь більш ніж на три секунди, Джерред пропонував купити це їй. Він намагався витягнути з неї обіцянку зустрітися колись у майбутньому. Потанцювати в маєтку Деферрів? Повечеряти в «Золотій дошці»? Завтра люди графа Абеларда ставлять «Десятигрошового короля»…

Якби це відбувалось окремо, це було б нормально. Можливо, навіть чарівно. Але в сукупності це скидалося на вияв чистого, шаленого відчаю. Джерред хапався за Денну, наче потопельник за дерев’яну дошку.

Коли Денна відверталася, він гнівно зиркав на мене, а коли вона того вечора попрощалася з нами обома, його лице витягнулося й побіліло так, ніби він уже два дні як помер.

Друга колючка була гостріша. Я вже майже два витки допомагав мейрові залицятися до коханої, і тут Денна зникла. Без сліду, без жодного слова, без попередження. Без про­щальної записки чи вибачення. Я три години чекав у платній стайні, в якій ми домовилися зустрітись. Опісля пішов до її шинку, та виявив, що вона покинула його напередодні, забравши всі речі.

Я пішов до парку, де ми обідали напередодні, а тоді — до десятка інших місць, де ми вже бували в товаристві одне одного. Коли я дістався вершини Прямовису, скориставшись підйомником, уже майже настала північ. І все одно щось дурнувате в мені сподівалося, що нагорі мене зустріне Денна та знову з несамовитим завзяттям кинеться в мої обійми.

Але її там не було. Тієї ночі я не написав жодного листа, жодної пісні для Мелуан.

Другого дня я годинами скрадався Нижнім Севереном, наче привид, стурбований і ображений. Того ж вечора у своїх кімнатах я пітнів, лаявся й зіжмакав двадцять аркушів паперу, перш ніж народив три короткі, більш-менш стерпні абзаци, які згодом вручив мейрові: хай робить із ними що забажає.

На третій день серце обтяжувало мені груди каменем. Я спробував дописати пісню, яку писав для мейра, та з моїх зусиль не вийшло нічого гідного. Першу годину ноти, які я грав, були важкі, наче свинець, і безживні. Протягом другої вони стали безладними й невпевненими. Я вперто працював далі, доки кожен звук, який видавала моя лютня, не став подібним до скреготу ножа по зубах.

Урешті я дозволив своїй нещасній змученій лютні замовкнути та згадав, що колись давно сказав мій батько: «Для пісні час підходить не всяк. Як вона не звучить, це не просто так. Всі мелодії завше із серця ідуть, як криниця брудна, в ній нечиста й вода. Зачекай, доки зникне у ній каламуть, щоби пісня не стала нудна і бліда».

Я опустив лютню у футляр, бо знав, що це правда. Треба було зачекати кілька днів, перш ніж ізнову розпочати продуктивне залицяння до Мелуан від імені мейра. Ця справа була надто делікатна, щоби силувати себе чи бути нещирим.

З іншого боку, я знав, що мейр не зрадіє затримці. Мені треба було якось відволіктись, а позаяк мейр був аж надто розумний, треба було відволіктися на щось бодай частково серйозне.

***

Повітря характерно зітхнуло — я здогадався, що то відчиняється таємний прохід мейра в моїй гардеробній. Поки він зайшов у двері, я стривожено заходив із боку в бік.

Останні два витки Алверон продовжував набирати вагу, і його лице вже не здавалося схудлим і витягнутим. Він мав вельми ефектний вигляд у своєму пишному вбранні — жовтувато-­білій кремовій сорочці та жорсткій куртці темно-сапфірового ­кольору.

— Дістав звістку від тебе, — різко сказав він. — То ти дописав пісню?

Я повернувся до нього.

— Ні, ваша милосте. Мою увагу привернуло дещо важливіше за пісню.

— Для тебе немає нічого важливішого за пісню, — твердо промовив мейр і смикнув за манжет сорочки, розправляючи його. — Я чув від кількох людей, що перші дві неабияк потішили Мелуан. Тобі варто кинути в цьому напрямку всі свої зусилля.

— Ваша милосте, я добре знаю, що…

— Не петляй, — нетерпляче сказав Алверон і позирнув на циферблат високого механічного годинника, що стояв у кутку кімнати. — У мене ще призначені зустрічі.

— Вашому життю знову загрожує Кодікус.

Мушу віддати мейрові належне: він міг би заробляти на життя на сцені. Він майже не втратив самовладання — лише трохи завагався, смикаючи себе за другий манжет.

— І як саме? — запитав Алверон, вочевидь, геть не збентежившись.

— Він може нашкодити вам не лише отрутою. Зробити дещо на відстані.

— Ти маєш на увазі чари, — вирішив Алверон. — Він збирається начаклувати посилка й відправити його мене мучити?

«На Тейлу, чари й посилки!» Легко було забути, що цей розумний, витончений і загалом освічений чоловік ненабагато кращий за дитину в усьому, що стосується таємного. Він, напевно, вірив у фей і ходячих мерців. Бідолашний дурень.

Однак намагатися його перевиховати було б важко й непродуктивно.

— Може бути й таке, ваша милосте. Як і інші, більш очевидні загрози.

Він частково облишив свою напускну байдужість і зазирнув мені в очі.

— Що може бути очевиднішим за посилка?

Мейр був не з тих людей, яких можна зворушити лише словами, тож я взяв із вази з фруктами яблуко і витер його рукавом, а тоді передав Алверонові.

— Потримайте, будь ласка, секунду, ваша милосте.

Він із підозрою взяв яблуко.

— То що це таке?

Я підійшов до свого прекрасного багряного плаща, який висів на стіні, й дістав із однієї з численних кишень голку.

— Я показую вам те, на що здатен Кодікус, ваша милосте, — я простягнув руку, щоб узяти яблуко назад.

Мейр віддав його, і я його оглянув. Піднісши його під ­кутом до світла, побачив саме те, на що сподівався, — розмазану пляму на блискучій шкірці яблука. Пробурмотів зв’я­зування, зосередив алар і встромив голку в середину нечіт­кого сліду, що залишився на шкірці яблука від вказівного пальця мейра.

Алверон сіпнувся й беззв’язно вигукнув від подиву, витріщившись на свою долоню так, ніби її, скажімо, несподівано вкололи шпилькою.

Я мало не очікував, що він мене вилає, та він нічого такого не зробив. Мейр вирячив очі, поблід на виду. А тоді він побачив, як на подушечці його пальця виросла крапля крові, і його лице стало задумливим.

Мейр облизав губи й поволі засунув пальця до рота.

— Розумію, — тихо сказав він. — Від такого можна вбе­регтися?

Насправді це було не запитанням.

Я кивнув, зберігаючи серйозне обличчя.

— Частково, ваша милосте. Гадаю, я можу створити певний… певний оберіг для вашого захисту. Тільки шкодую, що не додумався до цього швидше, але то одне, то