Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

— Так, так, — мейр замахав рукою, наказуючи мені мовчати. — І що тобі знадобиться для такого оберега?

Запитання було непросте. На перший погляд він питав, які матеріали мені знадобляться. Але мейр був людиною практичною. Також він питав про мої розцінки.

— Ваша милосте, потрібне обладнання має бути в майстерні, розташованій у вежі Кодікуса. А ті матеріали, яких він не має під рукою, я, певно, знайду в Северені, якщо матиму час.

Відтак я зупинився, замислившись над другою частиною його запитання й перебираючи в голові сотню речей, які міг пожалувати мені мейр. Гроші, в яких можна купатися; новеньку лютню — таку, яку можуть собі дозволити лише королі. Від цієї думки мене пройняв шок. Лютня Антрессора! Я такої ніколи не бачив, зате її бачив мій батько. Він якось зіграв на такій в Аніліні, і часом говорив про це після келиха вина, злегка ворушачи руками в повітрі.

Мейр міг умить таке організувати.

І це, і, звісно, ще більше. Алверон міг домовитися про доступ до сотні приватних бібліотек. Офіційне покровительство з його боку також не було би дрібницею. Ім’я мейра відчиняє двері так само швидко, як ім’я короля.

— Я хотів, — поволі заговорив я, — обговорити дещо з вашою милістю. У мене є задум, для належного виконання якого мені потрібна допомога. А ще я маю друга, талановитого музиканта, якому став би у пригоді заможний покровитель… — тут я багатозначно замовк.

Алверон кивнув. Із його сірих очей було видно, що він зрозумів. Мейр не був дурнем. Він знав, почім буханець хліба.

— Скажу Стейпсові, хай віддасть тобі ключі від вежі Кодікуса, — сказав він. — Як довго треба виготовляти цей оберіг?

Я трохи помовчав, неначе замислившись.

— Не менш як чотири дні, ваша милосте, — за цей час каламутні води мого творчого колодязя очистяться. Чи принаймні Денна повернеться з того завдання, що несподівано повело її деінде. — Якби я був упевнений у його обладнанні, могло б вийти і швидше, але мені доведеться діяти обережно. Не знаю, як Кодікус міг щось зіпсувати, перш ніж утекти.

Тут Алверон насупився.

— Ти зможеш одночасно продовжувати поточну роботу?

— Ні, ваша милосте. Це буде доволі виснажливо й забиратиме чимало часу. Тим паче з огляду на те, що ви, певно, воліли б, щоб я збирав матеріали в Нижньому Северені непомітно…

— Так, звісно, — Алверон важко видихнув через ніс. — От клята морока, а все було так добре… Кого б залучити до написання листів, поки ти будеш зайнятий? — останню фразу він вимовив задумливо, передусім звертаючись до себе.

Цю думку треба було придушити в зародку. Я не хотів ділити з кимось таку заслугу, як залицяння до Мелуан.

— Не думаю, що в цьому виникне потреба, ваша милосте. Сім чи вісім днів тому — можливо. Але тепер ми вже, як ви кажете, зацікавили її. Вона в захваті, жадає наступного звернення. Якщо мине кілька днів без жодної звістки від нас, вона засмутиться. Але важливіше буде те, що вона з нетерпінням чекатиме на нові знаки вашої уваги.

Мейр із задумливим обличчям пригладив бороду однією рукою. Я замислився, чи не вдатися до порівняння зі грою з рибиною на гачку, але сумнівався, що мейр коли-небудь займався такою простою річчю, як риболовля.

— Не вважайте це за зухвальство, ваша милосте, але ви, як були молодші, хоч раз намагалися завоювати прихильність молодої дами?

Почувши мої обережні слова, Алверон усміхнувся.

— Я не вважаю це зухвальством.

— І які видавалися вам цікавішими? Ті, які негайно кидалися вам в обійми, чи ті, з ким було складніше, ті, які не бажали ваших упадань і взагалі на них не реагували? — погляд мейра став відстороненим: він згадував. — Із жінками те саме. Деякі не терплять, коли чоловіки за них чіпляються. І всі вони радіють простору для самостійного вибору. Важко жадати того, що завжди лишається поряд.

Алверон кивнув.

— Частка правди в цьому є. Відсутність підживлює ніжні почуття, — він кивнув іще раз, уже твердіше. — Чудово. Три дні, — знову позирнув на механічний годинник. — А зараз я мушу…

— І останнє, ваша милосте, — швидко сказав я. — Амулет, який я виготовлю, має бути спеціально настроєний на вас. Для цього знадобиться трохи вашої співпраці, — я прокашлявся. — А якщо точніше, то трохи вашої… — ще раз прокаш­лявся. — Матерії.

— А можна конкретно?

— Трохи крові, слини, шкіри, волосся й сечі, — я подумки зітхнув, бо знав, що для людини, враженої вінтськими забобонами, це має скидатися на рецепт створення посилка чи чогось не менш абсурдного.

Як я й очікував, мейр примружився, вислухавши цей перелік.

— Я, звісно, не фахівець, — поволі проказав він, — але скидається на те, що саме з цими речами мені слід по змозі не розлучатись. Як я можу тобі довіряти?

Я міг би заперечити, запевнити його у відданості, нагадати про свою службу в минулому чи звернути його увагу на те, що вже рятував йому життя. Але за останній місяць я зрозумів, як працює розум мейра.

Я всміхнувся йому найбільш багатозначною усмішкою, на яку був здатен.

— Ви ж розумна людина, ваша милосте. Певен, що ви й без мене знаєте відповідь.

Він усміхнувся у відповідь.

— То підіграй мені трохи.

Я знизав плечима.

— Ваша милосте, від вашої смерті мені жодної користі.

Його сірі очі на мить придивилися до моїх, а тоді мейр задоволено кивнув.

— Щира правда. Коли це все знадобиться, пошли мені звістку, — він повернувся до виходу. — Три дні.