Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

— Мені знаєте, шо з голови не йде? — сказав Денні. — Та мала, шо тоді ввечері підійшла до дверей.

— І я про неї думав, — погодився Фариш. — Не зміг її добре роздивитися. Звідки вона з’явилася? Якого милого ошивалася біля будинку?

Денні знизав плечима.

— Ти не питав?

— Слухай, мужик, — проказав Денні, стараючись не підіймати голос, — тоді багато всього діялося.

— І ви її відпустили? Ти казала, шо бачила якусь дитину, — звернувся Фариш до Ґам. — Чорну чи білу? Хлопця чи дівчину?

— Точно, Ґам, — мовив Денні. — Кого ти бачила?

— Чесно сказати, — слабко проказала баба, — я не дуже добре розгледіла. Самі знаєте, як у мене з очима.

— Одна дитина була? Чи більше?

— Я не дуже багато побачила. Як з’їхала з дороги, почула, як якесь мале кричить і регоче з естакади.

— Та мала, — звернувся Юджин до Фариша, — того вечора була на площі й дивилася, як ми з Лоялом проповідуємо. Я її пам’ятаю. На ровері була.

— Як прийшла до Місії, то була без нього, — сказав Денні. — Вона втікла пішки.

— Я просто кажу, шо бачив.

— Так пригадати, здається, я так само бачила ровер, — заговорила Ґам. — Але точно не можу сказати.

— Я хочу з нею поговорити, — сказав Фариш. — Кажете, не знаєте, хто вона?

— Вона сказала, як її звати, але не могла визначитися. Перше казала Мері Джонз. Потім Мері Джонсон.

— Якби знов побачив, ти б її впізнав?

— Я би впізнав, — запевнив Юджин. — Я там з нею хвилин десять простояв. Добре її обличчя роздивився, зблизька.

— Я так само, — додав Денні.

Фариш стиснув губи.

— Копи тут задіяні? — різко запитав він у баби. — Запитували щось?

— Я їм ні слова не сказала.

— Добре. — Фариш незграбно поплескав бабу по плечу. — Я найду, хто тобі це зробив, — сказав він. — А як знайду, вони в мене побачать.

Останні дні роботи Іди були схожі на дні перед смертю Нюні: нескінченні години на підлозі кухні біля коробки, коли часточка його ще там, але більша — найкраща — частина уже щезла. «Горошок “Ле Сур”» було написано на тій коробці. Той чорний шрифт відбився в пам’яті Еллісон з усією болістю й відчаєм. Вона лежала носом за кілька сантиметрів від тих літер, стараючись дихати в унісон із його зболеними швидкими ковточками повітря, ніби могла б власними легенями створити для нього рятівне коло. Якою широкою була кухня, якою низькою, в таку глупу ніч: переповнена тінями. Навіть зараз смерть Нюні блищала навощеним лінолеумом з кухні Еді; у ній відчувалася тиснява її засклених сервантів (звідки безпорадно витріщався натовп вишикуваних на галереях тарелів); недоладна бадьорість червоних кухонних ганчірок і штор у вишеньки. Ці тупі добромисні об’єкти — картонна коробка, штори у вишеньку й хаотична гора посуду «Фієставер» — міцно зчавилися з горем Еллісон, разом з нею сиділи й дивилися цілу довжелезну жаску ніч. Тепер же, коли мала йти Іда, ніщо в домі не ділило сум Еллісон і не резонувало з ним, окрім об’єктів: гнітючі килими, затьмарені дзеркала; згорблені в жалобі крісла й навіть трагічний старий підлоговий годинник тримався дуже твердо й дисципліновано, ніби от-от мав звалитися від ридань. Усереди­ні креденса і так і сяк благально жестикулювали віденські волинкарі й панянки марки «Дултон» із кринолінами: щоки рум’я­ні, темні очка порожні й приголомшені.

Іда мала Заплановані Справи. Вона вимила холодильник; повий­мала все з шафок і попротирала їх; приготувала банановий хліб, одну-дві каструльки рагу, загорнула все це у фольгу й склала у морозилку. Вона розмовляла, навіть мугикала, і здавалася досить радісною, от тільки через весь цей поспіх зовсім ігнорувала погляд Еллісон. У якийсь момент Еллісон здалося, ніби Іда плаче. Вона непевно стала біля дверей.

— Ти плачеш? — запитала.

Іда Ру підскочила — тоді притиснула долоню до грудей і засміялася.

— Най бог боронить! — скрикнула вона.

— Ідо, ти сумуєш?

Але Іда лише похитала головою й повернулася до роботи, а Еллісон пішла до себе в кімнату й розплакалася. Згодом вона шкодуватиме, що змарнувала одну з кількох останніх годин з Ідою на те, що плакала на самоті у себе в спальні. Але в ту мить стояти на кухні й дивитися, як Іда спиною до неї прибирає шафки, їй надто ятрило серце — настільки, що від згадки про це Еллісон панічно душилася. Чомусь Іди вже поруч не було; хоч яка тепла й фізична, вона вже перетворилася на спогад, на примару, навіть коли стояла на залитій сонцем кухні в білих медсестринських капцях.

Еллісон сходила в крамницю й узяла картонну коробку для Ідиних речей, щоб ті не побилися під час поїздки. На всі свої гроші — тридцять два долари, старі гроші з Різдва — вона накупила всього, що, на її думку, Іді треба або подобається: баночки лосося, яким Іда обожнювала обідати вприкуску з крекерами; кленовий сироп; панчохи до коліна й брусок дорогого англійського мила з лавандою; інжирні рулетики «Фіґ Ньютонз»; коробку шоколадних цукерок «Рассел Стовер»; буклет із марками; гарну червону зубну щітку, тюбик смугастої зубної пасти й навіть велику банку вітамінів «Ван-е-Дей».

Еллісон принесла все це додому, а тоді значну частину вечора провела на задній веранді, загортаючи Ідину колекцію пророслих живців, кожну бляшанку з-під тютюну й пластмасовий стаканчик в окрему обережно викроєну кишеньку з мокрої газети. На горищі лежала гарненька червона коробка, наповнена гірляндами. Еллісон повисипала їх на підлогу й знесла