Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

— Самотньо тут без Гаррієт, правда? — променисто запитала вона. Обличчя в неї виблискувало охолоджувальним кремом. — Хочеш, ходімо до мене в кімнату, подивимося телевізор?

Еллісон похитала головою. Вона стривожилася: це було вкрай не схоже на маму — походжати після десятої години, чимсь цікавитися, запрошувати до чогось.

— Чим займаєшся? Думаю, тобі краще піти зі мною подивитися телевізор, — наполягла мама, коли Еллісон не відповіла.

— Добре, — сказала Еллісон. Вона підвелася.

Мама дивно дивилася на неї. Еллісон, згораючи від сорому, відвернулася. Іноді, особливо опиняючись із нею наодинці, вона гостро відчувала материне розчарування в тому, що вона є собою, а не Робіном. Мама не могла нічого з цим подіяти — взагалі, вона до зворушення ретельно старалася це приховати, — проте Еллісон знала, що саме її існування нагадує про те, чого бракує, і з поваги до материних почуттів щосили намагалася не стояти на заваді, робитися дрібною й непомітною в домі. Наступні кілька тижнів це даватиметься важко, бо Іда поїде, а Гаррієт буде в таборі.

— Ти не мусиш дивитися зі мною телевізор, — зрештою сказала її мама. — Я лише подумала, що тобі може захотітися.

Еллісон відчувала, як до обличчя прибуває кров. Вона уникала материного погляду. Усі кольори спальні — включно з коробкою — здавалися занадто кислотними та яскравими.

Коли мама пішла, Еллісон завершила пакувати коробку, а гроші, що залишилися, сховала в конверт разом із книжечкою для марок, своєю шкільною фотографією й акуратно надрукованою на поштовому папері адресою їхнього будинку. Тоді вона зав’язала коробку зеленою блискучою стрічкою.

Значно пізніше, серед ночі, Еллісон, стрепенувшись, прокинулася зі страшного сну — який вона вже бачила, у якому вона стояла за якихось кілька сантиметрів від білої стіни. Уві сні вона не могла рухатися і наче мусила далі до кінця життя дивитися на порожню стіну.

Вона мовчки лежала в темряві, свердлячи поглядом коробку на підлозі біля ліжка, аж доки не згасли вуличні ліхтарі, а кімната посиніла від світанку. Зрештою встала босоніж, узяла з комода пряму шпильку й, схрестивши ноги, просиділа біля коробки з цілу марудну годину, видряпуючи в картоні дрібні таємні повідомлення, доки не піднялося сонце й кімната знову просвітліла: настав останній Ідин день. «ІДО МИ ТЕБЕ ЛЮБИМО, — повідомляли написи на коробці. — ІДО Р. БРАУНЛІ. ПОВЕРТАЙСЯ ІДО. НЕ ЗАБУВАЙ МЕНЕ, ІДО. З ЛЮБОВ’Ю».

Хоч він і почувався винуватим, Денні тішився тим, що баба в лікарні. Без неї все було простіше, не було кому постійно діймати Фариша. І хоч останній вживав багато наркотиків (оскільки Ґам удома не було, йому нічого не заважало просиджувати цілу ніч перед телевізором із лезом і дзеркальцем), без стресу через триразові сходини в кухні на величезні порції смаженини від Ґам він значно рідше кидався на братів.

Денні й сам вживав чимало наркотиків, але в цьому не було нічого такого; він збирався невдовзі припинити, проте ще не дійшов до цієї точки. А ще від наркотиків у нього з’явилося вдосталь енергії, щоб вимити весь трейлер. Босий, спітнілий, в самих джинсах, він натирав вікна, стіни й підлогу; викинув увесь прогірклий жир і смалець із бекону, який Ґам позаховувала по всій кухні в смердючих старих баночках з-під кави; вичистив ванну й до блиску відполірував лінолеум, відбілив усю їхню стару спідню білизну й футболки так, що все знову стало білим. (Їхня баба так і не навчилася користуватися пральною машинкою, яку їй купив Фариш; вона помилялася й прала білі речі з кольоровими, так що ті сіріли.)

Прибираючи, Денні краще почувався, ніби все під контролем. Трейлер почепурнішав і набув повного порядку, наче камбуз на човні. Навіть Фариш похвалив те, як усе стало акуратніше. Хоч Денні добре знав, що до жодного з Фаришевих «проєктів» (частково розібраних пристроїв, зламаних газонокосарок, карбюраторів і настільних ламп) краще не лізти, можна було прибирати все навколо них, а викидати весь непотрібний мотлох було дуже корисно. Двічі на день він вивозив сміття на звалище. Після того як розігрівав суп-абетку чи смажив бекон і яйця для Кертіса, він мив тарілки й відразу насухо протирав їх, а не лишав стікати. Він навіть вигадав, як усе складати в шафці, щоб залишалося більше вільного місця.

Вечорами він сидів із Фаришем. Ще одна хороша риса швидкості: вона збільшує тобі день удвічі. Був час на роботу, на розмови, на роздуми.

А предметів для роздумів було багато. Нещодавні напади — на Місію, на Ґам — скерували увагу Фариша в одну точку. Колись давно — до травми голови — Фариш майстерно продумував певні види практичних і логістичних проблем, і частка цієї колишньої математичної проникливості відчувалася в підйомі його голови, коли вони з Денні разом стояли на покинутій естакаді, досліджували місце злочину: порожня декорована коробка з-під динаміту, де була кобра; червоний дитячий возик і кілька дрібних відбитків ніг, що бігали туди-сюди по цементній пилюці.

— Якщо то вона зробила, — сказав Фариш, — я ту малу суку вб’ю. — Він замовк, руки тримав на стегнах, не відривав очей від пилюки.

— Шо думаєш? — запитав Денні.

— Думаю, як одна дитина несла таку важку коробку.

— Возиком.

— Нє, сходами Місії, там точно нє. — Фариш закусив нижню губу. — І якщо вона вкрала змію, нащо стукати у двері й показувати лице?

Денні знизав плечима.

— Діти, — зронив він. Запалив цигарку, втягуючи дим носом, і заклацнув масивну запальничку «Зіппо». — Вони ж дурні.

— Той, хто це зробив, не дурний. На таке треба залізні яйця й добру кебету.

— Або удачу.

— Та неважливо, — кинув Фариш. Руки він схрестив на грудях — через позу й коричневий комбінезон він скидався на військового — і раптом вчепився поглядом збоку в обличчя Денні так,