Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

— Ти ж би не зробив Ґам нічого злого? — запитав він.

Денні вирячився на нього.

— Ні! — Йому мало не відібрало мову від шоку. — Господи!

— Вона стара.

— Та я знаю! — відказав Денні, досить агресивно відкидаючи довге волосся з обличчя.

— Просто хочу розібратися, хто ще міг знати, шо в той день машину буде вести вона, а не ти.

— Нащо? — запитав Денні після довгої спантеличеної паузи. Шосе відбивало сонячне проміння йому в очі, що лише під­си­лювало збентеження. — Яка різниця? Вона просто сказала, що не любить залізати в пікап. Я ж тобі говорив. Можеш сам її запитати.

— Або мені.

— Шо?

— Або мені, — повторив Фариш. Він дихав гучно, мокро. — Мені б ти так само нічого злого не зробив, правда?

— Ні, — відповів Денні після довгої напруженої паузи, таким беземоційним голосом, яким тільки міг. Насправді ж йому хотілося, але було лячно, сказати «пішов нахер». Він анітрохи не менше за Фариша проводив часу за наркотичними справами, виконував доручення, працював у лабораторії — дідько, він сам возив його всюди, де потрібно, — а той платив йому зовсім не рівну частку, та й узагалі нічого не платив, а лише час від часу підкидав то десятку, то двадцятку. Справді: на початках такий бізнес з відривом перемагає звичайну роботу. Тижні, змарновані на гру в пул, поїздки з Фаришем, музику, безсонні ночі: гарно й весело, плюс наркотики, яких тільки забажаєш. Та щоночі спостерігати світанок ставало трохи моторошно й монотонно, а останнім часом буквально жахало. Він утомився так жити, утомився обдовбуватися, та й чи збирається Фариш платити Денні стільки, скільки той насправді заслуговує, щоб він зміг виїхати з міста кудись, де люди його не знають (у цьому місті з прізвищем Ретліфф на особ­ливі можливості розраховувати не варто), і знайти нарешті достойну роботу? Ні. Навіщо Фаришеві платити Денні? Йому й так непогано зі своїм дармовим рабом.

Фариш рвучко мовив:

— Знайди ту малу. Це твоє завдання номер один. Я хочу, шоб ти її знайшов і вияснив всьо, шо вона про це знає. Мені однаково, хоч шию їй скрути.

— Добре, що вона на Колоніальний Вільямзберґ119 подивилася, а чи я там була — їй однаково, — проказала Аделаїда й зобиджено відвернулася до заднього вікна.

Еді глибоко вдихнула через ніздрі. Позаяк їй довелося везти Гаррієт у табір, вона вже добряче втомилася від водіння: через Ліббі (яка мусила двічі повертатися, щоб перевірити, чи точно вона все вимкнула), Аделаїду (яка змусила їх чекати в машині, поки сама завершувала прасувати сукню, яку в останню мить вирішила взяти з собою) й Тет (яка вже на півдорозі з міста усвідомила, що залишила на раковині свій годинник); через таку розхлябаність, від якої б навіть святий дияволом став, вони вже на дві години запізнилися, а тепер — ще вони з міста не виїхали — Аделаїда стала вимагати відхилень від маршруту в інший штат.

— Ой, та Вірджинію ми не пропустимо, стільки всього надивимося, — сказала Тет — розрум’янена, свіжа, благоуханна від лавандового мила, спрею для волосся «Аква Нет» і туалетної води «Сувене-ву?». Вона порпалася в себе в жовтій сумочці у пошуках інгалятора від астми. — Але якось справді прикро… бо ми ж будемо аж там…

Аделаїда взялася обмахуватися примірником журналу «Путів­ці Міссісіпі», який взяла, щоб мати що погортати в машині.

— Якщо тобі бракує повітря, — сказала Еді, — може, опустиш трохи вікна?

— Не хочу зачіску собі зіпсувати. Щойно зачесалася.

— Ну, — втрутилася Тет, нахиляючись упоперек салону, — якщо зовсім трішки розкрити…

— Ні! Стій! Це ж двері!

— Ні, Аделаїдо, оце двері. А оце вікно.

— Не обтяжуй себе. Мені й так нормально.

Еді озвалася:

— Я б на твоєму місці, Адді, за волосся так не переживала. Ти там добряче спітнієш.

— Та через усі ці опущені вікна, — стримано сказала Аделаїда, — мене вже й так усю задуває.

Тет реготнула.

— Я своє не зачиню!

— Ну, — гордовито заявила Аделаїда, — а я своє не відчиню.

Ліббі — спереду, біля Еді — видала сонний дратівливий звук, ніби не могла до кінця вмоститися. Її порошковий одеколончик не бив у голову, але через його поєднання зі спекою й потужними азійськими хмарами «Шалімар» і «Сувене-ву?», що закипали ззаду, Еді вже почало забивати синуси.

Зненацька Тет вереснула:

— Де моя торбинка?

— Що? Що? — сполошилися всі одразу.

— Не можу ніде свою торбинку знайти!

— Едіт, розвертайся! — сказала Ліббі. — Вона торбинку забула!

— Я його не забула. Вона щойно була при мені!

Еді відповіла:

— Ну я ж не розвернуся посеред вулиці.

— Де вона могла подітися? Щойно була в мене! Я…

— Ой, Тетті! — Радісний сміх від Аделаїди. — Ось вона! Ти на неї сіла.

— Що вона сказала? Знайшла? — запитала Ліббі, панічно озираючись. — Ти знайшла її, Тет?