Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

— Так, вона в мене.

— Ой, дякувати богові. Губити торбинку нікуди не годиться. Що б ти без неї робила?

Ніби диктор на радіо, Аделаїда проголосила:

— Мені це нагадує ті божевільні вихідні на Четверте липня, коли ми поїхали в Натчез. Я цього ніколи не забуду.

— Так, і я не забуду, — погодилася Еді. Це було ще в п’ятде­сятих, до того як Аделаїда кинула курити; поки Еді вела машину по шосе, Аделаїда — захопившись розмовою — підпалила попільницю.

— Божечки, яка ж то була довга спекотна їзда.

— Так, — єхидно сказала Еді, — моїй руці тоді справді було спекотно. — Розпечені краплі розплавленої пластмаси (целофану з сигаретної пачки Адді) поприлипали Еді до тильного боку долоні, поки вона одночасно приплескувала полум’я й намагалася вести авто (Адді ж лише пискотіла й билася на пасажирському сидінні); опік аж залишив шрам, такий був сильний, і ще ж через нього Еді мало не з’їхала з дороги. Вона проїхала триста двадцять кілометрів по серпневій спеці, праву руку запхавши в паперовий стаканчик із крижаною водою й уся в сльозах, поки вислуховувала, як Аделаїда на кожному кілометрі метушиться й нарікає.

— А як того серпня, коли ми всі в Новий Орлеан подалися? — підкинула Аделаїда, комічно тріпаючи долонями в себе над грудьми. — Я думала, що помру від теплового удару, Едіт. Думала, ти зараз озирнешся на пасажирське сидіння, а я там мертва лежу.

«Ти! — подумала Еді. — Зі своїми зачиненими вікнами! Хто ж тобі винен?»

— Так! — підтвердила Тет. — Ну й поїздочка! І це ще було…

— Тебе з нами не було.

— Була!

— Точно, була, я цього не забуду, — бундючно проказала Аделаїда.

— Не пам’ятаєш, Едіт, куди то ми їздили, як ти під’їхала до «макдрайву» в Джексоні й хотіла замовити їжу у сміттєвої урни на ­стоянці?

Передзвін веселого сміху. Еді зціпила зуби й зосередилася на дорозі.

— Ото ми банда навіжених бабусенцій, — прорекла Тет. — І що ж ті люди тоді подумали?

— Я лише сподіваюся, що все запам’ятаю, — пробурмотіла Ліббі. — Вчора я стала думати, що залишила панчохи вдома і загубила всі свої гроші…

— Ти, певно, очей за ніч і не склепила, так, дорога моя? — спитала Тет, нахиляючись до Ліббі, торкаючись її тонкого плеча.

— Дурня! Я чудово почуваюся! Я…

— Самі знаєте, що вона лише так каже! Цілу ніч гризлася! Насправді тобі треба поснідати, — запропонувала Аделаїда.

— А знаєте, — сказала Тетті й сплеснула в долоні, — це прекрасна ідея!

— Едіт, давай десь зупинимося.

— Слухайте! Я хотіла виїхати ще о шостій ранку! Якщо зупинимося зараз, на дорогу аж у полудень виїдемо! Ви всі що, не поїли перед тим як їхати?

— Ну, я ж не знала, як буде моєму шлунку, доки трохи не побули на дорозі, — виправдалася Аделаїда.

— Ми щойно з міста виїхали!

— За мене не тривожся, дорога, — сказала Ліббі. — Я надто хвилююся, навіть шматок у горло не полізе.

— Ось, Тет, — сказала Еді, порпаючись у пошуках термоса. — Налий їй кави.

— Якщо вона не спала, — чванливо заявила Тет, — від кави в неї може прискоритися серцебиття.

Еді пирхнула.

— Та що з вами всіма таке? У мене вдома всі пили каву й не нарікали ні на серцебиття, ні на щось інше. А тепер плюєтеся, ніби то якась отрута. Шалієте всі від кави.

Абсолютно зненацька Аделаїда мовила:

— Ой, боже. Едіт, розвертайся.

Тет прикрила долонею рот і розсміялася.

— Ото ми всі сьогодні розклеєні, правда?

— Що ще? — запитала Еді.

— Вибач, — знічено сказала Аделаїда. — Мені треба повер­нутися.

— Що забула?

Аделаїда втупилася прямо на дорогу.

— «Санку».

— Ну, то купиш собі ще.

— Ну, — бурмотнула Тет, — якщо в неї вже є ціла банка вдома, то якось по-дурному купувати ще одну…

— Крім того, — втрутилася Ліббі, затуляючи обличчя долонями й із цілком непідробленою тривогою стрибаючи очима, — а якщо вона її не знайде? Якщо там таке не продають?

— «Санку» де завгодно продають.

— Едіт, будь ласка, — гаркнула Аделаїда. — Я не хочу цього слухати. Якщо не хочеш повернутися, зупини машину і дай мені вийти.

Дуже різко, без сигналу, Еді виїхала на під’їзну доріжку філії банку на шосе і розвернулася до стоянки.

— Ото ми даємо. Думала, що лиш я щось забула вранці, — життєрадісно повідомила Тет, ковзнувши до Аделаїди й спираючись на плече Адді в очікуванні різкого повороту Еді; і вже збиралася всім оголосити, мовляв, не так і шкодує, що залишила свій наручний годинник вдома, коли з переднього сидіння почувся натужний скрик Ліббі й БАХ: «олдсмобіль» — від потужного удару в пасажирський бік — розкрутило носом так, що ніхто не зчувся, як загорлав клаксон, у Еді з носа зацебеніла кров, і вони опинилися на зустрічній смузі шосе, крізь павутину битого скла спостерігаючи транспортний рух навпроти.