Читати книгу - "Історія України-Руси. До року 1340"

громада — вервь. Така громадська (вервенна) вира називала ся дикою, і громада платить її протягом довшого часу (колико лЂтъ). Таким чином громада, чи властиво — ті члени її, які „прикладають ся” до сього товариства, ставали товариством спільної асекурації на випадок убийства. Убійник, коли був відомий, платив сам „головництво” — відшкодованнє своякам убитого, і ту частину дикої вири, яка припадала на нього по рахунку членів товариства; таким чином його обовязок зменьшав ся майже о половину, хоч завсїди зіставав ся дуже великим. Чи платила громада головництво, коли не видавала убійника, не знати; коли платила, то значить не видавши його, вона брала сплату і вири і головництва на себе; у всякім разї не видаючи убійника, вона робила maximum того, що могла зробити для свого громадянина. В сїм разї, як виходить з закону, платили за свого громадянина всї члени верви.

Може бути — з сьвідомости хиб, звязаних з системою грошевих кар, а далеко скорше й правдоподібнїйше — просто через призвичаєннє до візантийської системи застрашення острійшими карами, головно карами на тїлї, — вище духовенство пробувало вплинути на реформу руської системи кар. Лїтописне оповіданнє каже, що під впливом епископів Володимир запровадив був кару смерти для „розбійників”, себто судячи по уживанню сього слова в Р. Правдї — взагалї для сьвідомих убийць. Одначе ж ся система не прийняла ся; хоч ми від ібн-Даста нпр. знаємо про істнованнє кари смерти на Руси давнїйше, але при кінцї Х і на початку XI віку вона очевидно вийшла з уживання і здавала ся вже невідповідною. Лїтописне оповіданнє про Володимира каже, що та новозапроваджена кара смерти була слїдом знесена — під впливом суспільности й з огляду на фіскальні мотиви — на дохід від викупів 50).

За Ярослава, здаєть ся, знову була проба запровадити кару смерти. Се з усякою правдоподібністю виходить із звісток Р. Правди про знесеннє кари смерти Ярославовими синами в двох справах: за сьвідоме убийство і коли холоп ударить свобідного 51); правдоподібно, сими випадками кара смерти не обмежала ся, тільки Правда згадує сї лише.

Але й на сей раз кара смерти була знесена дуже скоро — Ярославичами по смерти батька. В справах за убийство вони завели викуп, в справах про удар холопа — кару на тїлї, коли він показував ся винним; ся кара, правдоподібно, була піддана візантийською практикою. Друга запозичена з візантийського права кара (заведена може намість Ярославової кари смерти в деяких випадках) був „потокъ и разграбленіє”; як сказано уже, її дуже правдоподібно об'ясняють як Візантийське „relegatio publicatis bonis”. Ся кара в Правдї XII в. визначена за сьвідоме убийство (на разбои безо всякыя свады), за крадїж коний і за запаленнє двора або гумна 52). В перших двох випадках великість кари зрозуміла, третїй здавав ся дослїдникам загадковим супроти істновання далеко лекшої кари за крадїж худоби з хлїва (3 гр.); для зрозуміння пригадаємо тут ненависть і особливу суворість наших людей з конокрадами: правдоподібно, тут іде мова про спеціалїстів від крадїжи коний 53). При сїй карі з майна провинника попереду нагороджала ся шкода покривдженому, решта йшла до княжого скарбу 54). Як виглядав на практицї „поток”, не знати; він значить властиво вигнаннє, але в дїйсности для звичайних, не полїтичних провинників його заступала часом, а може й звичайно неволя: про поверненнє в неволю за провину каже смоленська умова з Нїмцями 55).

По тім про кару смерти ми маємо тільки деякі непевні натяки, і в усякїм разї очевидно, що вона певного місця в правній системі у нас собі не знайшла 56).

Таким чином з кар на тїлї задержала ся тільки кара для холопа за удар свобідного. Прилучаючи до сього ще признане „господину” право бити своїх наймитів „про дЂло”, ми мусимо признати, що в сї часи кара на тїлї прийнята була тільки для невільників і пів-свобідних, очевидно — не мирила ся з понятєм свобідного, повноправного чоловіка.

Цивільне право в Р. Правдї заступлено далеко слабше, нїж карне. Ще найбільше уваги звертає вона на позичку. Про її постанови в сїй справі я говорив уже в оглядї фактів економічного побуту 57). Не повторяючи сказаного там, піднесу, що переважна частина її постанов дотикаєть ся або ограничення лихви або улекшення кредитових операцій, для купцїв спеціально 58). Поза тим про позику говорить ся не багато: в усяких справах про процент признають ся важними умови, прийняті при укладанню позички; при позичках до 3 гривен вистає на се посьвідчення (присяги) кредитора, більші вимагають сьвідків при укладанню; за затаєннє позички протягом довшого часу провинник платить кредиторови 3 гривни „за обиду”; уставляють ся вже звістні нам правила конкурсу; злістний банкрот, що утїче „в чюжу землю”, прирівнюєть ся до „татя”, але чи мало се які практичні наслїдки для нього, не знати 59).

Тільки в сполученню з позикою виступає в Р. Правдї наєм — в постановах про закупів; всї сї постанови переглянули ми вище 60), тут тільки піднесемо факт, що наєм ограничав горожанські права наймита — нпр. право сьвідоцтва на судї, сюди ж належить право господина карати закупа на тїлї. Для купна й продажі Р. Правда ставить інтересну умову: для повної правосильности купно на торгу мало робити ся в присутности або правительственного аґента — митника, або двох свобідних сьвідків, инакше хто купив крадене, може бути обвинувачений в крадїжи. При купнї холопа вимагаєть ся окрім сьвідків присутність самого холопа 61). Окрім того з облїґаційного права Р. Правда говорить про „поклажу”, себто річи віддані на перехованнє; з огляду, що річи приймали ся з ласки, як прислуга, право не вимагає присутности сьвідків при сїм: в усяких претензіях про депозит присяга того, хто приймає на перехованнє, вистає для покінчення справи 62).

Як загальні прикмети умови піднесемо; одно — що контраґентами в нїй по праву могли бути тільки свобідні (але й закупи в тім числї) 63); по друге — що всяка умова (з деякими вичисленими уже виїмками) вимагає сьвідків. Се показує, що всї тодїшнї (XI і початок XII вв.) умови звичайно були словесні; запись, документ в тім часї зовсїм ще не здобув права горожанства, як то бачили ми і в оглядї процесових форм і як побачимо ще при тестаменті; мабуть в сї часи письменність ще не перейшла на услуги права. Чимале значіннє мусїли мати певні симболїчні форми скріплення умов, хоч сучасні памятки