Читати книгу - "Етюди про звичаї"

— Правильно.

— Але ж вас визнали загиблим! Тоді, щоб виділити цю четверту частину для притулків, довелося зробити опис і ліквідацію вашого майна. Ваша дружина не посоромилась обдурити вбогих. В описі вона не визнала за потрібне зазначити наявні гроші та коштовності, і там зазначено лише невелику кількість срібла, а меблі оцінено втричі дешевше, ніж вони коштували насправді, — в такий спосіб графиня збільшила свою частку і зменшила суми податку, скориставшися з того, що оцінювачі звичайно встановлюють вартість майна на власний розсуд. Весь ваш статок у цьому описі було оцінено в шістсот тисяч франків. Ваша вдова мала законне право на половину. Вона все призначила на продаж, а потім усе й купила, з усього зуміла здобути зиск, а на притулки пішло сімдесят п'ять тисяч франків — тільки й того. Далі: державній скарбниці ви теж заповіли гроші, а вашої дружини в тій духівниці не згадали, тому імператор спеціальним указом повернув вашій удові частину грошей, які теж мали відійти в державне користування. То на що ви маєте право? Тільки на триста тисяч франків — і це не враховуючи судових видатків.

— І ви називаєте це правосуддям? — приголомшено спитав полковник.

— Але ж…

— Воно пречудове.

— Таке, як є, любий мій полковнику. Тепер ви самі бачите: те, що здавалося вам зовсім простим, аж ніяк не просте. Можливо, пані Ферро навіть захоче лишити собі частку, яку їй подарував імператор.

— Однак вона не вдова, отже, указ недійсний…

— Хай так. Проте все можна оспорити. Послухайте, що я вам скажу. Гадаю, за таких обставин і для вас, і для графині найкраща рада — піти на замирення. В такому разі ви одержите більше, ніж маєте на те право.

— Це означає — продати свою дружину!

— З двадцятьма чотирма тисячами річного прибутку ви зможете вибрати собі жінку, яка підійде вам більше, ніж ваша дружина, і з якою ви будете більш щасливі. Я маю намір поїхати сьогодні до графині Ферро — промацати грунт; та мені не хотілося б цього робити не поставивши вас до відома.

— Поїдьмо разом.

— У такому вигляді? — вигукнув повірений, — Ні, полковнику, ні, ні, ні! Ви зіпсуєте всю справу!

— А можна мій процес виграти?

— Безперечно, — відповів Дервіль. — Проте, мій любий полковнику Шабер, ви не берете до уваги однієї речі. Я небагатий і ще не розплатився за свою контору. А якщо суд і дозволить вам одержати певну суму, вирахувавши її з вашого майбутнього капіталу, то тільки після того, як визнає вас графом Шабером, кавалером великого офіцерського хреста Почесного легіону.

— Справді-бо — я нагороджений великим офіцерським хрестом, а я й забув про це, — простодушно сказав полковник.

— Ну, а до того часу, — провадив Дервіль, — нам доведеться позиватися, платити адвокатам, одержувати й сплачувати ухвали суду, підмазувати судових приставів. Та й жити, либонь, на щось треба. Тільки попередні витрати складають не менш дванадцяти — п'ятнадцяти тисяч франків. Я придавлений тягарем величезних процентів, що їх виплачую тому, хто позичив мені гроші на контору. А ви? Де візьмете грошей ви?

Великі сльози набігли на згаслі очі бідолашного полковника і покотилися по зморшкуватих щоках. Уявивши весь цей клопіт, він відчув себе цілком безпорадним. Суспільство і правосуддя давили йому на груди, мов кошмар.

— Я впаду навколішки перед Вандомською колоною, — сказав він, — і крикну: «Я полковник Шабер! Той самий, що брав участь у битві під Ейлау!» Бронза — і та мене визнає.

— І вас, поза всяким сумнівом, запроторять до Шарантона.

На цю страхітливу згадку полковникове натхнення враз погасло.

— А якщо спробувати звернутися до військового міністра? Може, там мені пощастить?

— У канцеляріях? — заперечив Дервіль. — Звертайтеся, але без документа, складеного за належною формою, який засвідчував би недійсність акту про вашу смерть, туди нема чого й потикатися. Наші чиновники ладні знищити геть усіх прихильників імператора.

Якусь мить полковник стояв нерухомо, втупившись у простір невидющими очима, охоплений безмежним розпачем. Військове правосуддя просте, скоре, непохитне, його ухвали швидкі й суворі, але майже завжди справедливі; тільки це правосуддя Шабер і знав. Уявивши собі лабіринт усіляких халеп, до якого він мав потрапити, уявивши, скільки грошей коштуватиме ця мандрівка, бідолашний полковник відчув, що тій його силі, яка властива тільки людині й зветься волею, завдано нищівного удару. Він зрозумів, що неспроможний без кінця позиватися, що йому в тисячу разів легше залишитися бідним, убогим, вступити звичайним солдатом до якогось кавалерійського полку, якщо, звичайно, його туди візьмуть.

Фізичні та моральні муки вже підточували його тіло у найвразливіших органах. Він слабував на одну з хвороб, що їй у медицині ще нема назви: це хвороба не якогось певного органу — вона гніздиться в нервовій системі; її можна було б назвати спліном нещастя. Цю невидиму, проте серйозну хворобу, хоч би якою вона була тяжкою, можна вилікувати, коли людині живеться щасливо. Однак досить якоїсь непередбаченої перепони, якоїсь несподіванки — і ослаблі пружини ламаються, і, як наслідок, людина стає нерішучою, припускається незбагненних, непослідовних учинків, що їх фізіологи спостерігають у істот, пригнічених горем; навіть найміцніший організм відразу ламається.

Дервіль, помітивши, як глибоко засмутився його клієнт, сказав:

— Не занепадайте духом; справу, безперечно, буде вирішено на вашу користь. Але чи захочете ви беззастережно покластись на мене, пристати на все, що я вважатиму для вас найкращим?

— Робіть як знаєте, — відповів Шабер.

— Гаразд; та чи згодні ви віддати вашу долю в мої руки, як людина, що йде на смерть?

— А що, коли я так і залишуся без становища в суспільстві, без імені? Чи витримаю я це?

— Не думаю, що