Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід"

І так воно буває завжди, коли бог, який обрав людину за начиння, випливає на поверхню. Без попередження він просто миттєво ПОСТАЄ. І раптом бачить Силу, але не так, як раніше, а відчуває її, як риба має відчувати воду, всім тілом. Водночас він є і Силою, і рибою, і морем. Чує тремтіння в глибинах землі, яке за мільйони років вичавить на поверхню нові гірські ланцюги й затопить стару сушу в глибинах океану. Бачить вихори, які шаліють високо над найвищими хмарами. Вони потужніші й похмуріші за всі вітри, якілижуть поверхню світу. Чує лінивий та нестримний океан, що знаходиться за тисячі миль, а ще піддається силам потужнішим, ніж він сам. І відчуває решту СЕБЕ, яка розкидана по пів континенту, в кільканадцяти начиннях. Він знає, що справжня потуга надійде, коли ці частини зберуться разом. Тоді він міг би змусити гори не чекати мільйони років, а вийти на поверхню за кілька днів. І що з того, якщо струмені лави й землетруси змінять обличчя світу? Також він зміг би стягнути крижані вихори з-під небосхилу й наказати їм заморозити цілі країни, міг би притягнути морські хвилі на десятки миль углиб континенту, затоплюючи долини й ліси. Міг би розорати не лише цей континент, а йусі інші, вирізаючи на них своє ім’я задля ще більшої слави.

Але він відчуває й інших. Сіру, блакитну, кармазинову й пурпурову присутність братів і сестер по присязі. Вони встали б на його шляху так само, як і він би встав на їхньому, якби хтось через безумство запрагнув виконати подібну різанину серед смертних. Ким би він був без них?

Але зараз це не рахується. Рахуються лише чужі прибульці. Ох, він це пам’ятає… Коли бог приходить — яку ж чудову радість приносить його прихід. Були інші, вони користувалися Силою іншим, дивним способом, приводячи власні Потуги. Розповідали красиві історії, манили обіцянкою пригод і таємниць.

А потім один з них убив Налею.

Без причини, без надання рації або шансу на захист. І з’явилися інші народи: дикі, шалені й чужі. Деякі були так глибоко позначені Хаосом, що важко було б відрізнити їх від чудовиськ чи демонів. Не різнилися лише в одному, хай вони будуть прокляті, могли дихати тутешнім повітрям, пити воду і їсти те, що народжувала земля.

Вони переконалися, що не всі прибульці є мандрівниками, які ходять просторами Всесвіту в пошуках пригод.

Деякі виявилися завойовниками й колонізаторами, які могли змінювати світ під свою подобу.

Емоції, які тоді його розривали, майже неможливо було перекласти мовою смертного. Бог не вміє вибачати й не знає, що таке милосердя чи співчуття.

Коли присутність зникала, якийсь час він відчував запаморочення, інколи з носа й вух текла кров. Це одна з причин, через які їхній Володар не Обіймає його повністю увесь час. Його тіло й так заледве могло дати собі раду з малим фрагментом душі бога, який постійно в ньому знаходився. Коли ж тойуявнював свою повну Силу, він відчував себе дитячою рукавицею, в яку міцний лісоруб пхає свою грубезну лапу. Шви тоді, врешті-решт, розірвуться, як завжди говорив його брат. Тіло піддається, навіть якщо Присутність добровільна. Якщо опиратися, противитися і знайти в собі сили, щоби робити це вміло, то він розпадеться й згорить. Відтак звільнений потужний дух мав би знайти собі інше місце або загинути. Але поки навколо було повно порожніх начинь…

Він був змучений. Дуже змучений.

Роками небо затягували хмари.

Він уже не пам’ятав, як виглядає сонце.

* * *

Дан’верс спустошене. Моірель-ла — також. Міста, де жило по п’ятдесят тисяч людей, де він сподівався знайти нових воїнів, виявилися захопленими й зруйнованими менш ніж за половину дня. Сто тисяч людей пішло в неволю.

Він стискає кулаки, а начиння, які його оточують, машинально роблять те саме. Ґанерульді підвів. Згідно з клятвою, він мав охороняти землю його народу. Тим часом уже два дні вони йдуть спустошеною країною. Мандрівники, які з’явилися на кораблях у половину милі довжини, щоб змірятися силами із Володарем Океану, не повинні так легко входити вглиб континенту.

Він йому довіряв!

Відчуває гнів свого Володаря. Бог не Обіймав його вже довгий час, але він засмучений та відчуває себе ошуканим.

Доведеться змінювати тактику.

* * *

Нічні пестощі, дотик жару на шкірі, поцілунок сухих, розпалених страхом губ.

— Це ти, — шепіт. — Ти чи Він, чи ВІН? Це я чи Вона? Ти знаєш?

Він мовчить. Думки несуться галопом. Я — це я? Чи Він? Чи можу я розпізнати? Чи це питає вона, чи вже Вона? І чи Він знає?

Вони сварилися, бог і богиня, а потім Він зник, сховався так глибоко, що він майже не відчував Його. А вона залишилася. Гола, самотня, чарівна. І прийшла до нього, шукаючи… забуття?

«Яке це має значення», — думає він. Думає, відповідаючи на пестощі. «Жодного». Він був начинням двадцять років. Ціле покоління. Вже й не пам’ятав, як це воно — не мати в собі Присутності, яка причаїлася, але є вічною. Це наче увіткнутий у черево ніж, який інколи ранить сильно, а інколи про нього можна майже забути. Він згадує, як дивився в очі своїх людей і бачив, яку них помирають радість і надія.

Він цілує її очі, губи, шию. Обережно покусує за вухо. Він так давно не мав жінки, але його тіло знаходить свій ритм, відповідає.

— Так давно, — чує він шепіт, і в ньому звучать низькі звуки, стлумлене пожадання, що відзивається тремтінням у його хребті, — так давно я не мала чоловіка.

Він закриває їй губи поцілунком, слова непотрібні.. Війна, кров, битви — все зникає, розпливається у дотику й пестощах. Жар наповнює його і зростає. Нетерплячість, з якою він шукає її тіла, має присмак шаленства.

Вони поєднуються в ту мить, коли йому здається, що він зараз вибухне, і саме в цю мить з’являється Присутність.

Ні, НІ! Не зараз! Він не стане іграшкою для свого бога! Ставить опір, залишаючись у власній свідомості, ухиляючись від Присутності, кидаючи виклик Йому. Так наче дитина кидала б виклик океану, пісяючи у хвилі. Втім Присутність трохи відступає, і він відчуває Його здивування. І невпевненість.

«Дозволь, прошу», — чує він вдруге в житті.