Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

тому коли матір Фергюсона спитала його, чи не хотів би він заступити на місце раптово відбулого Фогеля, сину знадобилося лише півхвилини, щоби сказати «так». Буде нелегко, додала матір, але товстий буркотун Едвард Імхоф, головний редактор «Таймсу», міг бути в такій скруті, що погодився б дати шанс невідомому підлітку, принаймні, на одну гру, і таким чином виграти час навіть якби Фергюсон в кінцевому підсумку не прижився, а через те, що вона публікувала в газеті Імхофа свої фотографії вже більше десятка років та включила його портрет в свою книгу великих цабе їхнього штату (то був акт непроханої щедрості, хоча щедрістю його можна було назвати лише з натяжкою), то, сказала матір, цей бундючний тип був перед нею в боргу, тому вона, не гаючи ані секунди, підняла слухавку й зателефонувала йому. Отак чинила його матір, коли треба було щось зробити – просто брала й робила, не відкладаючи справу в довгу шухляду, безстрашно й напористо, і Фергюсону було вкрай приємно слухати її впевнену браваду, коли вона розмовляла з Імхофом. Жодного разу за семеро хвилин розмови не створила вона враження матері, яка випрошує якусь послугу для свого сина. Навпаки, вона говорила як талановита шукачка талантів, котра щойно розв’язала проблему для свого старого знайомого, тому Імхоф мав би впасти ниць і на колінах дякувати їй за тие, що вона врятувала його дупу.

В результаті того дзвінка Фергюсону призначили аудієнцію з похмурим головним редактором, який страждав на диспепсію, і хоча він прийшов, озброєний двома примірниками, які мали б засвідчити, що він не є літературним новачком (шкільний твір за мотивами «Короля Ліра» та коротку жартівливу поему, яка закінчувалася рядком «Якщо життя – це сон, то що ж відбудеться, коли прокинусь я?»), округлий та лисий Імхоф ті вірчі грамоти удостоїв лише побіжним поглядом. Наскільки я розумію, ти тямиш в баскетболі, сказав він, і тому припускаю, що ти здатен написати зв’язне й зрозуміле речення, але стосовно самих газет – ти хоча б коли-небудь їх читаєш? Звісно, що читаю, відповів Фергюсон, по три газети щоденно – «Стар-Леджер», аби бути в курсі місцевих новин, «Нью-Йорк Таймс» – заради міжнародних та національних і «Геральд Трибюн», бо там найкращі автори.

– Найкращі? – спитав Імхоф. – А які, по-твоєму, є найкращими?

– Ну, по-перше, Джиммі Бреслін, який пише про політику. По-друге, Ред Сміт, спортивний оглядач. І Гілберт Шнайдерман, який, до речі, є дядьком моєї доброї приятельки.

– Поздоровляю! – мовив редактор з іронією в голосі. – А скільки ж газетних статей ви написали, добродію Розумник?

– Гадаю, ви вже знаєте відповідь на це запитання.

Фергюсону було байдуже. І до того, що Імхоф про нього думав, і до можливої відмови взяти його на цю роботу. Сміливість його матері надихнула його, і він зайняв позицію абсолютної байдужості, а байдужість, як він встиг зрозуміти, це сила, і хоч яким би не був результат цієї співбесіди, він не дозволить цьому жовчному лантуху, сповненому бундючністю та невихованістю, помикати ним.

– Назви мені хоча б одну поважну причину взяти тебе на роботу, – сказав Імхоф.

– Вам потрібно, щоби хтось написав звіт про гру, яка має відбутися у вівторок ввечері, і я маю бажання це зробити. Якщо ви не хочете, щоби це зробив я, то навіщо вам марнувати свій дорогоцінний час на цю розмову зі мною?

– Шістсот слів, – сказав Імхоф, ляснувши долонями по столу. – Напартачиш – вижену. Впораєшся – матимеш іще один шанс.

Написання газетних статей відрізнялося від усіх інших різновидів літературної діяльності, якими Фергюсон займався в минулому. Відрізнялося не лише від написання віршів та оповідань, настільки несхожих на журналістський стиль, що про них і мови не могло бути, а й від інших форм нехудожнього письма, до яких він мав стосунок протягом всього свого життя: особистих листів (котрі інколи й розповідали про реальні події, але, здебільшого, повнилися висловами про себе та про інших: Я тебе кохаю, я тебе ненавиджу, мені сумно, мені радісно, наш давній приятель виявився огидним брехуном) та шкільних текстів, таких, як його нещодавній твір про «Короля Ліра», котрий, в основному, являв собою групу слів, яка співдіяла з іншою групою слів, так само, як і в більшості наукових праць, де слова реагували на слова й спів діяли з ними. Газетна ж стаття являла собою групу слів, які реагували на зовнішній світ, перетворюючи його на слова, і для того, щоби написати розповідь про подію в реальному світі, треба було, хоч як це не парадоксально, починати з того, що сталося в останню чергу, а не в першу, з наслідку, а не з причини, не «Джордж Бліффл прокинувся учора вранці з болем у животі», а «Джордж Бліффл помер минулого вечора у віці сімдесяти семи років», причому про біль в животі слід згадати аж через два-три параграфи. Факти – перш за все, а найважливіші факти – перш за всі решту фактів, але одне лише те, треба дотримуватися фактів, не означає, що ти не маєш думати або вмикати фантазію, як зробив Ред Сміт того року в своєму репортажі про поразку Сонні Лістона в двобої за титул чемпіона світу з боксу у важкій вазі: «Кассіус Марцеллус Клей пробився з юрми, яка, репетуючи й підстрибуючи, заполонила ринг, і, видершись, мов білка, на червоні оксамитові канати, почав вимахувати високо здійнятою рукою з іще не знятою боксерською рукавичкою. «Візьміть свої слова назад!», заволав він, звертаючись до рядів, де сиділи представники преси. «Візьміть свої слова назад!» Те, що ти обмежений рамками реального світу, не позбавляє тебе статусу письменника, особливо якщо ти в змозі писати добре.

Фергюсон розумів, що в довгостроковій перспективі спорт не мав істотного значення, але спортивні ігри значно легше лягали на писане слово, аніж більшість інших тем, бо кожна гра мала в собі внутрішню оповідну структуру, дух змагальності, чиїм неминучим результатом була перемога однієї команди й поразка іншої, і робота Фергюсона полягала в тім, щоби розказати історію про те, як переможець переміг, а переможений програв, чи то з різницею в одне очко, чи то з різницею в двадцять очок, тож коли він прийшов на першу гру сезону того вечора у вівторок в середині грудня, то вже знав, яким чином сформує цю розповідь, оскільки основною проблемою тогорічної баскетбольної команди з Монклеру була молодість та недосвідченість її гравців, жоден гравець зі стартової п’ятірки не був у стартовому складі минулого сезону, вісім старшокурсників завершили своє навчання в червні, і, за одним лише винятком, нинішній склад був сформований цілковито з другокурсників