Читати книгу - "Віддана босу за борги, Марк Логан"

— Ти куди? — стурбовано біжить за мною Таня. 

Ці гормони реально не на жарт гуляють, вона як ураган — не знаєш, у який момент буде вибух. 

— В офіс, крихітко, в офіс, — одним ковтком допиваю каву.

— А Стас? — великі очі робить.

— Крихітко, Стас у кабінеті, у нього справ вище голови, ще тепер і заводи Кості доводиться тягнути.

— Ага, а точніше робити “штучне дихання”, щоб жили, — фиркає. — Я не втручаюся у ваші справи, але ви занадто багато працюєте, — погладжує свій кругленький животик.

— На вихідних відпочинемо, обіцяю! — нахабно цілую в припухлі губи. 

І одразу на вихід, інакше не буде кому працювати. Віднесу її в кабінет і, поки можна, кохатиму.

— Брехун! — долинає у слід. — Ви й на минулих вихідних обіцяли, а самі день і ніч у документах просиділи.

Нічого не можу вдіяти. У Кості повна дупа із заводами, а мені шкода пустити все з молотка, ось і намагаємося зі Стасом врятувати становище.

— Схоже, нам на цих вихідних не відкрутитися, — Стас простягає мені документи. 

Ми рідко їздимо в офіс, вважаємо за краще працювати вдома, та й Таня вагітна, потрібно пильнувати. Гормони іноді пустують не на жарт, навіть я офігіваю. 

— Напевно, — хмикаю. 

Цілую Стаса на прощання і до виходу швидко йду, поки не передумав. Сьогодні треба в офіс, зі Шрамом хочу поговорити. Він нарешті став на ноги та може повернутися до роботи.

Не можу на нього злитися, він Таню врятував, відплатив по повній за свої помилки.

— Давай, набереш потім.

Сам їду, без охорони, та й виявляється, тепер ще важче до себе підпустити людей. Боюся, як би не наврочили. 

Я щасливий, сука! Адже кохаю, кохаю їх до божевілля, і пофіг, що хто там говорить або думає. 

Таня зі Стасом залишились у законному шлюбі, і мене взагалі це не бентежить. Я не почуваюся третім зайвим. Ми як три пазли — складаємо цілу картину. 

Щасливий, бля. Реально щасливий, але ж ще зовсім недавно думав, помру від болю в грудях.

— Доброго дня, Андрію Миколайовичу, — Даша як горобчик щебече, побачивши мене на порозі приймальні. — Там Матвій уже прийшов, чекає! — стоїть, пальчики смикає на руках. 

Смикана, нервова, чи я вже заганяюся?

— Тобі холодно? — на вулиці рання осінь, спека нестерпна, а вона шию хусткою замотала. 

У моєму юнацтві дівки так засоси ховали, тоді просто тоналок не було. 

Одразу червоніє, опускаючи погляд у підлогу.

— Ні, просто цей, — прокашлюється, — горло трохи болить.

Бреше. І червоніє.

— Ясно, — стримуючи сміх, залишаю помічницю.

Хочу якнайшвидше закінчити справи та додому. До нас додому.

— Ти вчасно, — хмикаю. Причиняю за собою двері кабінету. — Чи так не терпиться дізнатися, навіщо я тебе викликав?

Довго воював із ним за пунктуальність. А тепер он, як багнет, і ще на десять хвилин раніше.

— Доброго ранку, шефе, — киває, — майже.

Сідаю у своє крісло, кілька хвилин дивлюся на свого бійця і, тільки-но хочу сказати про своє рішення, помічаю на столі папірець із заявою про звільнення.

— Це що? — відсуваю одним пальцем непотрібну макулатуру.

— Підпиши. 

— Матвію, я про це і хотів поговорити. Послухай, я розумію, ти зробив помилку, але те, що ти зробив для Тані — не можу пропустити крізь вуха, тому й дозволю тобі залишитися. 

— Андрію, — вмощується зручніше в кріслі, широко розставивши ноги, — навіть якщо ти мені пробачив, за кожної зручної нагоди будеш колоти, а ти мене знаєш. Тож давай краще зараз мирно розійдемося.

Сміюся, запускаючи пальці у волосся. Він занадто добре мене знає.

— І тут він мав рацію, — неохоче виривається.

— Не зрозумів, — випрямляє плечі.

— Стас казав, що ти не залишишся, — вигинаю брову, — але в мене для тебе є інша, робоча пропозиція.