Читати книгу - "Диво"

вищі й вищі таємниці украшательства священних будівель, але водночас дедалі відчутнішим ставало їхнє приниження як людей, вони мовби самознищувалися в своєму мистецтві, з кожною новою барвою, яку клали на стіни, з кожним візерунком, з кожним новим вигином абсиди, вигаданим кимось із них, ніби відлітала від нього частка його життя, його єства, загублена серед земного могуття недоступних імператорів і серед чудес, ворожих людині. Як було сказано в пророка: «Оце ж годі вам надію покладати на чоловіка, що в його тільки хіба духу, що в ніздрях, бо й що він значить?»

І самий Константинополь наповнений був чудесами, перед якими буденне життя людське вважалося нічим. У монастирі Спаса зберігалася чаша з білого каменю, в якій буцімто Ісус перетворив воду на вино. Щовівторка носили по городу ікону Богородиці, написану ніби самим євангелістом Лукою. Можна було побачити сокиру, якою Ной збудував свій ковчег. В монастирі Продром лежало волосся Богородиці. А ще стояла там Софія — нерукотворний храм, найбільший і найпрекрасніший у світі, творіння, може, й не людських рук, а божественних, бо імператор Юстініан, при якому споруджено святиню, похований у саркофагові з зеленого мармуру ієропільського, за життя визнаний був не тільки імператором і першосвящеником, а й самим богом, а його жона Феодора, куртизанка з цирку, донька приборкувача звірів, вирізала сто тисяч павликіан, які шанували Добро, але не визнавали бога.

— Хай пам’ятає кожен з вас, мохнатомордих і обдертих,— гримів до них Агапіт,— хай затямить назавжди, що все видиме і все, чим живете,— то лиш бліде відбиття справжнього, високого, неприступного, а ваше вміння повинно стати лиш засобом для нагадування про божий світ, про божественну драму господа нашого Ісуса Христа і замешкуючих небо несмертельних святителів.

Харчувалися вони хлібом, оливою, ще давав їм Агапіт червоне виноградне вино, яке поступово вбиває мужську плоть. Але в кожному з них зібралося стільки дикої сили, що не діяло ні червоне вино, ні тяжка праця; часто вибухало це в них непогамовною люттю, вони зчіпалися між собою, і то добре, коли все кінчалося самою сваркою й не доходило до справжньої биятики, а бувало, й били один одного довго й тяжко, зганяли свою злість, свою неволю, свої нещастя. Потім мирилися, знов ставали поряд на високих риштованнях, дерли голови догори, задихалися від спеки або ж коцюбли від холоду, коли у високий монастир упливали взимку хмари й оповивали їх своїми пасмами.

Агапіт ніколи не квапив їх. Сам повільний і маєстатичний у жестах, мов постаті святих, яких учив зображувати, любив це й у своїх підлеглих. Міщило досконало завчив усі вимоги Агапітові, смакував уповільненістю в роботі, мовби тим самим міг продовжити своє життя. А Сивоок накидався на роботу зшаленіло, йому щоразу хотілося викласти все, що вміє, на що здатен, з його запалу сміялися всі; Міщило докірливо хитав головою, а потім перший же доповідав Агапіту, як недостойно вівся його товариш і як постраждала від цього справа, бо через його нестримність порушено канон про зображення верхніх жіночих шат, у яких не повинно бути жодної складки, бо складки утворюються тільки поясами, які, це відомо всім, притаманні одягові нижньому, лише перепоясані патриціанки мають їх у парадному строї, але носять через плече, а не на талії, щоб не вводити глядачів у спокусу сатанинську.

На диво занудливий був цей Міщило, і Сивоок ніяк не міг збагнути, чому наслано на нього такого єдиноземця, якою силою. Зате Агапіт кохався в Міщилові.

— Ге,— муркотів до Сивоока, який зовсім не почувався винним і недбало сидів перед своїм зверхником, слухав і не слухав того,— в нашім ділі потрібні отакі собі неквапливі, розважливі люди, які б могли подумати собі поволі і провести рукою так, щоб не помилитися. Ти думаєш, ти зробив оту мозаїку? Поспішав, рвався, а куди й чого? Однаково б нічого не втяв, аби задовго до тебе не визріло це в моїй голові й душі, а ще перед тим — у душах багатьох достойних людей, яких уже немає й на світі. Думали вони про цю мусію, виношували по камінчику кожну барву, кожен вигин. А твоє діло — зробити. Нести традицію. В цьому — тривалість і вічність держави і її люду. Хто дотримується традиції, може сподіватися, що його теж колись цінуватимуть. А коли плюєш сам — плюнуть і на тебе. Тільки варвари живуть без ладу й порядку, а в богочтимих ромеїв усе встановлено точно: і в житті, і в службі божій, і в діяннях царствених імператорів. Що є мистецтво? В ньому точно встановлено засоби зображення й композиції так само, як, скажімо, наперед розписано порядок одягання і переодягання імператорів і їхніх наближених, а також священиків. А що може бути головнішого для простого чоловіка, аніж лицезріти свого світського чи духовного повелителя в одязі, який відразу засвідчує, хто перед тобою? Імператор Костянтин Багрянородний у тридцять сьомій голові своєї першої «Книги церемоній» подає, які облачення надягають царі на свята і виходи урочисті. Хто ще не знає, повинен затямити твердо й несхитно, як усе, що стосується вашого вмільства. Це велика наука. Бо й що таке життя? Це переодягання, вміння дібрати для певного випадку властиві шати.

І так само, як кожен знає, коли, і з якого приводу, і які шати надягають вельможні, мистецтво наше в кожному випадку може користуватися тільки наперед визначеними і твердо встановленими канонами, і той, хто їх засвоїть, і нестиме в собі, і зможе передати через себе і своє вміння, той нам потрібен. А всі інші — відступники. Відступників же слід виганяти, як нечестивих, з храму.

— Можеш проганяти мене хоч сьогодні, — похмуро казав Сивоок.

— Ні, ні, чоловіче! — сміявся вдоволено Агапіт.

Сивоок пускав усі ті повчання повз вуха. Земля ромеїв? Ніколи не забуде болгарських своїх братів, тяжкий перехід через македонські гірські шляхи, Амастріанський форум і болісні вигуки: «Майчице моя! Оче мі ізгорях!»

Земля ромеїв? В цій землі, сухій і черствій, усіх богів спровадили з неба й поселили в храмах, самі безугавно возносячись молитвами до неба, а його боги жили в деревах, у водах, у землі, а до неба ніхто ніколи й у гадці не мав добиратися, бо воно було таке високе, що не зійдеш на нього навіть по райдузі.

Земля ромеїв? Жорстокість, підступність, лицемірство на кожнім кроці. З одного боку закостенілі канони. Жодної стопи від них. Всі святі в однакових шатах і в положеннях. Хоч куди б поїхав візантієць, зустрінеться він із звичними для ока подобизнами, і