Читати книгу - "Джозеф Антон"

Джон і Джанет Ірвінґ жили в довгому будинку на схилі гори над містечком Дорсет. Джон сказав: «Коли ми говорили з архітектором, то поклали квадратні серветки в лінію, деякі під кутом. Ми казали ось так будувати, тож він так і збудував». На стіні у рамці висів список бестселерів з «Нью-Йорк таймс», «Сатанинські вірші» на одну позицію вище від Джонової книжки. Були також інші списки бестселерів у рамках, і на всіх Джон посідав найвище місце. На обід прийшли місцеві письменники, лунали вигуки, суперечки; випивали. Він пригадав, що, познайомившись із Джоном, мав необачність запитати його: «Чому у ваших книжках стільки ведмедів? Що, ведмеді відіграли якусь особливу роль у вашому житті?» Ні, відповів Джон, хай там як, але після «Готелю «Новий Гемшир» він з ведмедями уже зав’язав. Тепер пише балетне лібрето для Баришнікова, казав він, однак має з цим клопіт. «Який клопіт?» — «Баришніков не хоче вдягати костюм ведмедя».

Вони поїхали на сільськогосподарську виставку штату й страшенно помилилися, вгадуючи вагу свині. Порядна свиня, сказав він, а Елізабет додала: Промениста[199]. Вони перезирнулися, не вірячи, що таке може бути насправді. Два дні потому він посадив Елізабет і Зафара у «лінкольн-таун-кар» і повіз їх до Нью-Лондона, щоб на поромі дістатися Орієнт-Пойнта на півострові Норт-Форк, що на Лонґ-Айленді. Коли пором відчалив з Нью-Лондона, чорний атомний підводний човен, як велетенський сліпий кит, заходив у бухту. Тієї ж ночі вони дісталися до будинку Ендрю у Вотер-Міллі. Найпростіші речі викликали в нього мало не екстаз. Він хлюпався із Зафаром у басейні Ендрю; дуже рідко він бачив свого сина-підлітка настільки щасливим. Зафар гасав на роликових ковзанах тінистими алеями, а він наздоганяв його на велосипеді. Потім пішли на пляж. Зафар і донька Ендрю Еріка в одному із ресторанів взяли автограф у Чеві Чейза[200]. Елізабет купила літні плаття у Саутгемпттоні. Та чари скінчилася, настала пора їхати додому. Елізабет і Зафар полетіли однією з багатьох заборонених для нього авіаліній. Він полетів до Осло й пересів на інший рейс. Колись спробуємо це ще раз, але поїдемо вже на триваліший час, пообіцяв він собі. На кілька безцінних днів Америка повернула йому свободу. Нема на землі солодшого наркотику, тож йому, як тому наркоманові, захотілося ще більшої дози.

* * *

Новою людиною, якій міністерство закордонних справ доручило підтримувати з ним зв’язок, став арабіст Ендрю Ґрін; однак коли Ґрін запропонував йому зустрітися, вони з Френсіс зійшлися на думці, що до нього не варто їхати, бо він усе одно нічого нового не скаже. «А що, Салман дуже пригнічений? — запитав Ґрін у Френсіс.

— Це продумана чи емоційна відмова?» Ні, він не пригнічений, містере Ґрін, він просто втомився від того, що йому безперестанку морочать голову.

Френсіс написала листа до Клауса Кінкеля, який тепер був президентом Європейського Союзу. Кінкель дав заперечну відповідь. Ні, ні, ні. Головою ж комітету з прав людини Європарламенту став член консервативного Німецького християнсько-демократичного союзу, що також було недоброю новиною. Німці інколи діяли, наче якісь іранські адвокати в Європі. Вони дістали свої мітли й підмели автора «Сатанинських віршів» знову під килим.

Його книжка з дев’ятьма оповіданнями отримала схвальні відгуки. Майкл Дібдін писав в «Індепендент он санді», що ця нова книжка принесе йому більше добра й здобуде більше друзів, ніж хтозна яка кількість промов і заяв разом узятих, і, здається, він мав слушність. Відтак Кет Стівенс — Юсуф Іслам — пробулькав у «Ґардіан», ніби перднув у ванні, вимагаючи від Рушді «покаятися» й відкликати з продажу книжку, доводячи, що його підтримка «фетви» відповідає Десятьом заповідям. (У наступні роки він вдаватиме, що ніколи такого не казав, ніколи не закликав до вбивства, ніколи не оправдовував убивства своїм релігійним «законом», ніколи не з’являвся на телебаченні і не виступав на сторінках газет, аби вивергати свої неосвічені кровожерливі дурниці, позаяк зрозумів, що живе у час, коли ніхто нічого не пам’ятає. Повторюй те саме, і воно стане новою правдою на місці старої.)

Реб Коннолі, нова права рука Діка Вуда — різкий, гарячий, дещо небезпечний рудоволосий чоловік, який у вільний від роботи час вивчав постколоніальну літературу, запанікував після публікації у «Ґардіан» карикатури із зображенням «мережі зв’язків» містера Антона з Аланом Єнтобом, Мелвіном Бреґґом, Ієном Мак’юеном, Мартіном Емісом, Річардом і Руті Роджерсами, а ще з «Ривер кафе». «Всі ці люди бувають у вашому будинку, тож поява їхніх прізвищ у пресі поряд з вашим може зашкодити таємному характерові вашого захисту». Він зауважив, що мас-медіа у Лондоні вже давно знають, хто є його друзями, тому тут нема чогось нового, і Коннолі, зрештою, погодився дозволити його друзям і далі навідувати його, незважаючи на опубліковану карикатуру. Інколи йому здавалося, що він потрапив у пастку людських уявлень. Коли пробував вилазити зі своєї ями й стати помітнішим, то преса вирішувала, що загроза для нього минулася, й діяла відповідним чином, інколи (як у випадку з карикатурою у «Ґардіан») змушуючи поліцію думати, що вона ставить «клієнта» «Малахіту» під більшу загрозу. Відтак його знову спихали до ями. Принаймні цього разу Реб Коннолі не втратив самовладання. «Мені не хочеться обмежувати вас у поїздках», — сказав він.

Як грім з ясного неба — звістка від Маріан, яку факсом переслав йому Ґіллон. «Сама цього не бажаючи, побачила тебе сьогодні в передачі «Обличчям до обличчя», й дуже зраділа. Ти залишився таким, яким я тебе знала — милим, добрим, чесним, говорив про Кохання. Давай забудемо все лихе, що було між нами». На фірмовому бланку із шапкою без підпису. Відписав їй, що був би щасливий укласти мир, якби тільки вона повернула його фотографії. Вона не відповіла.

Удома постійно ставалися дрібні дратівливі непорозуміння, спричинені співжиттям з чотирма поліцейськими. Якось два підлітки витріщилися на будинок, і поліцейські одразу подумали, що Зафар, мабуть, розповів, де живе батько, своїм шкільним товаришам. (Він нічого не розповідав, а підлітки були не з Гайґейтської школи.) У будинку з’являлося дедалі більше несумісних між собою електронних систем безпеки. Коли налаштували сигналізацію, не працювала поліцейська рація, коли ж умикали рацію, не спрацьовувала сигналізація. Вони поставили зовнішню сигналізацію по всьому периметру, серед іншого й по краях саду, тож на кожну білку, що десь пробігала, на кожен листок, що десь упав, вона неодмінно реагувала. «Все це дуже скидається на кістоунських копів[201]», — сказав він Елізабет, і її усмішка ледь пробилася, бо вагітність, якої вона так хотіла,