Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Джозеф Антон 📚 - Українською

Читати книгу - "Джозеф Антон"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Джозеф Антон" автора Ахмед Салман Рушді. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 146 147 148 ... 218
Перейти на сторінку:
досі залишалася для неї тільки мрією. У їхній спальні зростала напруга. Жарти не допомагали.

Вони з Елізабет вечеряли разом з Гітчем, Керол, Мартіном та Ізабель уже після влаштованого редакцією «Лондон ревю оф букс» прийому, і Мартін говорив дуже збуджено. «Та до сраки все те, що написав Достоєвський». «Та пішов той Бекет взагалі до сраки». Вони випили забагато вина й віскі, тож він почав палко сперечатися зі своїм другом. Коли ж їхні голоси вже перекривали всі інші й Ізабель спробувала їх угамувати, він обернувся до неї, і в нього вирвалося: «Йди до сраки, Ізабель, відчепися». Він не хотів цього казати, проте випивка зробила своє. Мартін одразу скипів. «Як ти смієш так говорити з моєю подругою! Проси пробачення». Він сказав: «Я знаю її вдвічі довше, ніж ти, і вона не образилася. Ти образилася, Ізабель?» Ізабель відповіла: «Ні, не образилася», — проте Мартін наполягав: «Проси пробачення».

«Або що? Або що, Мартіне? Може, вийдемо?» Тут уже втрутилися обоє — Ізабель й Елізабет, намагаючись покласти край цьому ідіотизмові, однак Крістофер сказав: «Нехай собі ще поговорять». «Гаразд, — сказав він. -Ізабель, я прошу в тебе вибачення. А тепер, Мартіне, ти мусиш дещо зробити і для мене». «Що саме?» — «Ніколи більше, скільки житимеш, не звертайся до мене».

Наступного дня він страшенно карався, і йому не відлягло від серця, допоки не переговорив з Мартіном і не загладив суперечки, допоки не погодився з ним, що час від часу таке трапляється з усіма, проте не зменшує поваги одне одного. Він сказав Мартінові, що всередині нього накопичилося дуже багато крику, і вчора якась частка того крику вирвалася не в тому місці і не в той час.

У листопаді він поїхав до Страсбурґа на засідання письменницького парламенту. Для його охорони люди з RAID зайняли весь горішній поверх готелю «Режан Контад». Всі були напружені, бо саме проходив судовий процес над убивцями Шапура Бахтіяра, до того ж на конференції обговорювали ситуацію в Алжирі у зв’язку з діяльністю таких ісламістських рухів, як «Ісламський фронт спасіння» й «Озброєна ісламська група», а його присутність у місті тільки підкидала хмизу до багаття.

Він познайомився з Жаком Деррідою, схожим на Пітера Селлерса з фільму «Чудотворець», що йшов по життю з невидимим вітряним пристосуванням, яке безперестану куйовдило йому волосся. Невдовзі він усвідомив: з Деррідою вони ні про що не домовляться. На сесії з питань Алжиру він стверджував, що сам іслам, себто той, що існує насправді, в жодному разі не можна звільняти від відпові-дальности за злочини, учинені в його ім’я. Дерріда не погодився. «Лють ісламу» викликана не ісламом, але лиходійством Заходу. Ідеологія тут ні до чого. Це питання сили.

Люди з RAID щогодини ставали нервовішими. Сповістили про бомбу, закладену в оперному театрі, де відбувалося зібрання письменників. Знайшли підозрілий балон і здійснили контрольований підрив. Балон виявився вогнегасником. Гримнуло саме під час виступу Ґюнтера Вальрафа, і це на якусь мить вибило його з колії. Він хворів на гепатит і докладав немало зусиль, аби приїхати до Страсбурґа і «бути з вами».

Увечері на телеканалі Ей-ар-ті-ай його попросили відповісти на запитання із запитальника Пруста. Яке ваше улюблене слово? «Комедія». А яке найменш улюблене? «Релігія».

Коли, повертаючись додому, він піднявся на борт літака «Ер Франс», то з однією досить молодою німкенею сталася істерика, і вона, збліднувши як смерть, з плачем покинула салон літака. Щоб заспокоїти пасажирів, зробили оголошення: пасажирка залишила літак у зв’язку з нездужанням. Після чого принишклий англієць устав і заревів: «Та ми всі нездужаємо. Я також почуваюся зле. Виходимо, всі виходимо». Він і його дружина, з копицею вибіленого волосся й у костюмі від «Шанель» кольору електрик, з багатьма золотими прикрасами, встали й попрямували до виходу як ті містер і місіс Мойсеї, започатковуючи Вихід. На щастя, ніхто їх не послухався. А «Ер Франс» не відмовила йому у подальших перельотах.

Аятола Джаннаті заявив у Тегерані, що фетва «застрягла в горлянках ворогів ісламу, проте її неможливо скасувати, допоки не помре той чоловік».

Клариса почувалася ліпше. На Різдво вона захотіла забрати Зафара до себе. Вони з Елізабет поїхали до Ґрема й Кендіс, а увечері відвідали Джилл Крейґі і Майкла Фута, який потрапив до лікарні з чимось непристойним, однак докладав великих зусиль, аби не брати того близько до серця. Нарешті Джилл зізналася, що в нього виявили внутрішню грижу. Він блював, не міг їсти, тож вони боялися, що то рак, а грижа стала для них великим полегшенням. «Усі органи здорові», — сказала вона, хоча операція у його віці — це не жарти. «Він весь час мені казав, що я маю робити, коли його не стане, та я не слухала». Джилл казала це цілком серйозним тоном. (Ніхто тоді не міг навіть здогадатися, що він переживе її на цілих одинадцять років.)

Майкл мав подарунки для них обох — друге видання Гезлітта «Життя поетів» для Елізабет і своє перше видання «Лекцій про англійських письменників-гуморис-тів» для нього. Майкл і Джилл ставилися до них з великою любов’ю, і він подумав: «Якби я міг вибирати собі батьків, то ліпших за них навіть годі уявити».

Його ж мама почувалася непогано, була у безпеці, мешкала дуже далеко, мала сімдесят вісім років, і він за нею дуже сумував.

Дорога мамо!

Добігає свого кінця ще один рік, але ми, радий тобі повідомити, на ногах стоїмо міцно. До речі, про ноги -як там твій «артерит»? Коли я вчився у Раґбі, ти завжди починала листи запитанням: «Як ти там, змарнів чи поправився?» Якщо змарнів, то це означало, що вони не годують твого хлопця. Якщо поправився, то все гаразд. Тепер я потрохи худну, але тобі нема чого хвилюватися. Сухорлявому, загалом, ліпше. У своїх листах зі школи я завжди хотів приховати, наскільки був нещасним там. З тих листів почалася моя художня література: «набрав 24 очки в крикеті», «чудово провів час», «я здоровий, зі мною все гаразд». Якби ти знала, як я зле почувався, то дуже б переживала, авжеж, проте на той час я вже збирався до коледжу. Тридцять дев’ять років тому. Ми завжди приховували одне від одного погані новини. Ти також. Ти, бувало, розповіси все Самін, а тоді кажеш: «Тільки не кажи Салманові, його це дуже засмутить». Ми

1 ... 146 147 148 ... 218
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джозеф Антон», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Джозеф Антон"