Читати книгу - "Джозеф Антон"

Вони з Елізабет вечеряли разом з Гітчем, Керол, Мартіном та Ізабель уже після влаштованого редакцією «Лондон ревю оф букс» прийому, і Мартін говорив дуже збуджено. «Та до сраки все те, що написав Достоєвський». «Та пішов той Бекет взагалі до сраки». Вони випили забагато вина й віскі, тож він почав палко сперечатися зі своїм другом. Коли ж їхні голоси вже перекривали всі інші й Ізабель спробувала їх угамувати, він обернувся до неї, і в нього вирвалося: «Йди до сраки, Ізабель, відчепися». Він не хотів цього казати, проте випивка зробила своє. Мартін одразу скипів. «Як ти смієш так говорити з моєю подругою! Проси пробачення». Він сказав: «Я знаю її вдвічі довше, ніж ти, і вона не образилася. Ти образилася, Ізабель?» Ізабель відповіла: «Ні, не образилася», — проте Мартін наполягав: «Проси пробачення».

«Або що? Або що, Мартіне? Може, вийдемо?» Тут уже втрутилися обоє — Ізабель й Елізабет, намагаючись покласти край цьому ідіотизмові, однак Крістофер сказав: «Нехай собі ще поговорять». «Гаразд, — сказав він. -Ізабель, я прошу в тебе вибачення. А тепер, Мартіне, ти мусиш дещо зробити і для мене». «Що саме?» — «Ніколи більше, скільки житимеш, не звертайся до мене».

Наступного дня він страшенно карався, і йому не відлягло від серця, допоки не переговорив з Мартіном і не загладив суперечки, допоки не погодився з ним, що час від часу таке трапляється з усіма, проте не зменшує поваги одне одного. Він сказав Мартінові, що всередині нього накопичилося дуже багато крику, і вчора якась частка того крику вирвалася не в тому місці і не в той час.

У листопаді він поїхав до Страсбурґа на засідання письменницького парламенту. Для його охорони люди з RAID зайняли весь горішній поверх готелю «Режан Контад». Всі були напружені, бо саме проходив судовий процес над убивцями Шапура Бахтіяра, до того ж на конференції обговорювали ситуацію в Алжирі у зв’язку з діяльністю таких ісламістських рухів, як «Ісламський фронт спасіння» й «Озброєна ісламська група», а його присутність у місті тільки підкидала хмизу до багаття.

Він познайомився з Жаком Деррідою, схожим на Пітера Селлерса з фільму «Чудотворець», що йшов по життю з невидимим вітряним пристосуванням, яке безперестану куйовдило йому волосся. Невдовзі він усвідомив: з Деррідою вони ні про що не домовляться. На сесії з питань Алжиру він стверджував, що сам іслам, себто той, що існує насправді, в жодному разі не можна звільняти від відпові-дальности за злочини, учинені в його ім’я. Дерріда не погодився. «Лють ісламу» викликана не ісламом, але лиходійством Заходу. Ідеологія тут ні до чого. Це питання сили.

Люди з RAID щогодини ставали нервовішими. Сповістили про бомбу, закладену в оперному театрі, де відбувалося зібрання письменників. Знайшли підозрілий балон і здійснили контрольований підрив. Балон виявився вогнегасником. Гримнуло саме під час виступу Ґюнтера Вальрафа, і це на якусь мить вибило його з колії. Він хворів на гепатит і докладав немало зусиль, аби приїхати до Страсбурґа і «бути з вами».

Увечері на телеканалі Ей-ар-ті-ай його попросили відповісти на запитання із запитальника Пруста. Яке ваше улюблене слово? «Комедія». А яке найменш улюблене? «Релігія».

Коли, повертаючись додому, він піднявся на борт літака «Ер Франс», то з однією досить молодою німкенею сталася істерика, і вона, збліднувши як смерть, з плачем покинула салон літака. Щоб заспокоїти пасажирів, зробили оголошення: пасажирка залишила літак у зв’язку з нездужанням. Після чого принишклий англієць устав і заревів: «Та ми всі нездужаємо. Я також почуваюся зле. Виходимо, всі виходимо». Він і його дружина, з копицею вибіленого волосся й у костюмі від «Шанель» кольору електрик, з багатьма золотими прикрасами, встали й попрямували до виходу як ті містер і місіс Мойсеї, започатковуючи Вихід. На щастя, ніхто їх не послухався. А «Ер Франс» не відмовила йому у подальших перельотах.

Аятола Джаннаті заявив у Тегерані, що фетва «застрягла в горлянках ворогів ісламу, проте її неможливо скасувати, допоки не помре той чоловік».

Клариса почувалася ліпше. На Різдво вона захотіла забрати Зафара до себе. Вони з Елізабет поїхали до Ґрема й Кендіс, а увечері відвідали Джилл Крейґі і Майкла Фута, який потрапив до лікарні з чимось непристойним, однак докладав великих зусиль, аби не брати того близько до серця. Нарешті Джилл зізналася, що в нього виявили внутрішню грижу. Він блював, не міг їсти, тож вони боялися, що то рак, а грижа стала для них великим полегшенням. «Усі органи здорові», — сказала вона, хоча операція у його віці — це не жарти. «Він весь час мені казав, що я маю робити, коли його не стане, та я не слухала». Джилл казала це цілком серйозним тоном. (Ніхто тоді не міг навіть здогадатися, що він переживе її на цілих одинадцять років.)

Майкл мав подарунки для них обох — друге видання Гезлітта «Життя поетів» для Елізабет і своє перше видання «Лекцій про англійських письменників-гуморис-тів» для нього. Майкл і Джилл ставилися до них з великою любов’ю, і він подумав: «Якби я міг вибирати собі батьків, то ліпших за них навіть годі уявити».

Його ж мама почувалася непогано, була у безпеці, мешкала дуже далеко, мала сімдесят вісім років, і він за нею дуже сумував.

Дорога мамо!

Добігає свого кінця ще один рік, але ми, радий тобі повідомити, на ногах стоїмо міцно. До речі, про ноги -як там твій «артерит»? Коли я вчився у Раґбі, ти завжди починала листи запитанням: «Як ти там, змарнів чи поправився?» Якщо змарнів, то це означало, що вони не годують твого хлопця. Якщо поправився, то все гаразд. Тепер я потрохи худну, але тобі нема чого хвилюватися. Сухорлявому, загалом, ліпше. У своїх листах зі школи я завжди хотів приховати, наскільки був нещасним там. З тих листів почалася моя художня література: «набрав 24 очки в крикеті», «чудово провів час», «я здоровий, зі мною все гаразд». Якби ти знала, як я зле почувався, то дуже б переживала, авжеж, проте на той час я вже збирався до коледжу. Тридцять дев’ять років тому. Ми завжди приховували одне від одного погані новини. Ти також. Ти, бувало, розповіси все Самін, а тоді кажеш: «Тільки не кажи Салманові, його це дуже засмутить». Ми