Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 4"

— Вони й справді були не дуже… — сказав Генрі й знов почервонів.

— Не дуже? Та їх слід би облити бензином і підпалити.

— Який жах! — мовила Цнотлива Ліл.

— Ото щоб ви знали, пані, — сказав смаглявий молодик. — Я такий.

— Віллі, — звернувся до нього Генрі. — Може, дати тобі ключ від «гріховного дому», і ти підеш подивишся, чи там все гаразд?

— Ні, — відказав той. — Ти, як видно, забув, що ключ від «гріховного дому» я маю свій, але йти дивитися, чи там все гаразд, не хочу. Там буде все гаразд тільки тоді, коли хтось із нас викине звідти тих сучок.

— А як ми не знайдемо нічого іншого?

— Щось знайдемо. Слухай, Ліліан, злізла б ти з табурета й пішла подзвонила комусь по телефону. Годі вже про ту карлицю. Викинь ти її з голови, чуєш, Генрі? Бо так і психом недовго стати. Я знаю. Сам був психом.

— Ти й тепер псих, — сказав Томас Хадсон.

— Можливо, Томе. Кому, як не тобі, знати. Але я не сплю з карлицями. Якщо Генрі хоче спати з карлицею, це його справа. Та як на мене, це те саме, що спати з однорукою чи одноногою. Отож нехай він забуде про ту кляту карлицю, і нехай Ліліан іде до телефону.

— Я згоден на перших-ліпших пристойних дівчат, яких можна дістати, — сказав Генрі. — Сподіваюсь, ти не проти, Віллі?

— Нам не потрібні пристойні дівчата, — відказав Віллі. — З ними тільки заведися, то теж добрим психом станеш, хоч і не з того боку. Правильно я кажу, Томмі? Пристойні дівчата — то найнебезпечніше, що тільки може бути. З ними тобі враз приклепають чи то співучасть у злочині, чи то згвалтування, чи то спробу згвалтування. Ні, під три чорти пристойних дівчат. Нам потрібні повії. Гожі, чисті, приємні, веселі, недорогі повії. Такі, що добре знають своє діло. Ліліан, чому ти й досі не пішла до телефону?

— Хоча б тому, що там розмовляє якийсь чоловік, а другий чекає біля тютюнового прилавка, коли він закінчить, — відказала Цнотлива Ліл. — Поганий ти хлопець, Віллі.

— Я жахливий хлопець, — сказав Віллі. — Гіршого, ніж я, ти ніколи в житті не побачиш. Але я хотів би, щоб ми були краще оснащені, ніж досі.

— Ось ми зараз вип'ємо ще по одній, — мовив Генрі, — а потім Ліліан, напевне, знайде нам когось із своїх знайомих. Правда ж. моя голубонько?

— Ну звісно, — відказала Цнотлива Ліл по-іспанському. — Чого б то ні? Тільки дзвонитиму я з будки, що на вулиці. Не звідси. Дзвонити звідси незручно, та й просто негоже.

— Знов чекати, — мовив Віллі. — Ну гаразд. Я згоден. Почекаємо ще. То давайте хоч пити.

— А що в біса ти досі робив? — спитав Томас Хадсон.

— Томмі, я люблю тебе, — сказав Віллі. — Але що в біса робив ти сам?

— Перепустив кілька подвійних з Ігнасіо Натерою Ревельйо.

— Звучить — наче італійський крейсер. — сказав Віллі. — Чи не було італійського крейсера з такою назвою?

— Начебто ні.

— А звучить дуже схоже.

— Дай-но я гляну на чеки, — мовив Генрі. — Скільки ти з ним прийняв, Томе?

— Чеки забрав Ігнасіо. Він програв мені те питво.

— То скільки все-таки? — спитав Генрі.

— Здається, по чотири.

— А перед тим що пив?

— Поки їхав до міста — одного «Тома Коллінза».

— А вдома?

— Та чимало.

— Ти просто мерзенний п'янюга, — сказав Віллі. — Педріко, ще три подвійних заморожених дайкірі і що захоче дама.

— Un highbalito con agua mineral[109], — попросила Цнотлива Ліл. — Томмі, ходім зі мною, сядемо з того краю стойки. Вони не люблять, коли я тут сиджу.

— Ану їх к бісу, — сказав Віллі. — Ми такі давні друзі й так рідко бачимося, то щоб нам з тобою не вільно було випити там, де ми хочемо. К бісу ці дурниці.

— Авжеж, ти тут цілком на місці, моя голубонько, — докинув Генрі. Тоді побачив біля стойки двох плантаторів, знайомих його батька, і, не чекаючи замовленого коктейлю; подався до них.

— Вважайте, що його вже нема, — сказав Віллі. — Тепер він і про ту карлицю забуде.

— Він дуже неуважний, — мовила Цнотлива Ліл. — Страшенно неуважний.

— Бо отак ми живемо, — сказав Віллі. — Тільки те й робимо, що шукаємо розваг задля самих розваг. А їх, хай їм чорт, теж треба шукати вміючи.

— А от Том не неуважний, — мовила Цнотлива Ліл. — Том сумний.

— Облиш свою маячню, — сказав їй Віллі. — Чого це ти розпатякалась? Той, бач, неуважний, а той сумний. А то я був жахливий. Ну й що? З чого б то якась шльондра мала судити про людей? Чи ти не знаєш, що тобі належить бути веселою?

Цнотлива Ліл заплакала — справжніми слізьми, ще більшими й ряснішими, ніж ті, що їх ллють у кіно. Вона могла будь-коли отак заплакати: і якщо захочеться, і якщо потрібно, і якщо хтось образить.

— Ця шльондра плаче такими слізьми, якими й моя мати ніколи не плакала, — мовив Віллі.

— Віллі, не смій мене так називати.

— Годі, Віллі, — сказав Томас Хадсон.

— Віллі, ти жорстокий, лихий чоловік, і я терпіти тебе не можу, — мовила Цнотлива Ліл. — Просто дивно, чому такі люди, як Томас Хадсон і Генрі, знаються з тобою. Лихий ти чоловік, і язик у тебе паскудний.

— Ти ж дама, — сказав Віллі. — Тобі не личить говорити такі слова. Назвати когось паскудним — це вже образа. Однаково що плюнути на кінець сигари.

Томас Хадсон поклав руку йому на плече.

— Пий собі, Віллі. Всім нам невесело на душі.

— Генрі весело. От сказати б йому те, що ти сказав мені, то враз би стало сумно.

— Ти ж сам мене спитав.

— Та не про те мова. А от чому ти досі не виплеснув із себе те кляте горе? Чому вже два тижні носиш його на душі?

— Горя не виплеснеш.

— То ти плекаєш його в собі, — сказав Віллі. — От уже не думав, що ти такий клятий горелюб.

— Годі, Віллі, мені це не потрібне, — спинив його Томас Хадсон. — Я дуже тобі вдячний, але розраджувати мене ні до чого.

— Ну-ну, плекай собі своє горе. Але добра з того не буде. Можеш мені повірити, я сам скуштував цієї капості донесхочу.

— Я теж, — сказав Томас Хадсон. — Так що не пускай бульки.

— Он як?