Читати книгу - "Девід Копперфілд"

Але занадто швидко почули ми сміх і голоси інших учасників пікніка, які гукали: «Де Дора?» Тож ми повернулися до них, і вони попросили Дору співати... Руді Бакенбарди хотів був піти за гітарою, але Дора заявила, що ніхто, крім мене, не знає, в якому місці в екіпажі вона лежить. Отже, бакенбардист миттю зазнав поразки; я приніс футляр з гітарою, я відімкнув його, я витяг гітару, я сів поруч із Дорою, я тримав її хустинку і рукавички, і я вбирав кожну ноту її милого голосу, а вона співала виключно для мене, — того, хто любив її, — і всі інші могли собі плескати в долоні скільки завгодно, але їх це зовсім не обходило.

Я сп'янів від радості. Я боявся, що таке щастя не може бути реальним, що раптом прокинусь я на Букінгем-Стрит і почую, як місіс Креп брязкає посудом, готуючи сніданок. Але Дора співала, й інші співали, і міс Мілз співала — про завмираючу луну в печерах Пам'яті, неначе цій дівчині було сто років; настав вечір, і ми пили чай, по-циганському, навколо казанка, поставленого на триніжку, і весь час я був щасливий.

Ще щасливішим став я, коли пікнік закінчився, і всі інші, переможений бакенбардист у тому числі, роз'їхались у різні сторони, а ми самі вирушили назад, у присмерку тихого вечора, вдихаючи солодкі пахощі полів. Містер Спенлоу трошки засоловів від шампанського — слава землі, що виростила лозу, слава лозі, що дала вино, сонцеві, що дало лозі визріти, і торговцеві, який підготував вино, — і швидко закуняв у кутку екіпажа. Отже, я поїхав поруч з фаетоном і розмовляв з Дорою. Вона похвалила мого коня, попестила його — ах, якою ніжною була її рука на коні — шаль її весь час спадала, і раз у раз доводилося мені поправляти шаль на її плечах; і мені навіть здалося, що Джіп почав розуміти стан речей і добрав, що йому доведеться потоваришувати зі мною.

А ця хитромудра міс Мілз, ця мила, хоч і зовсім розчарована, пустельниця, цей маленький патріарх, якому ще не було й двадцяти років, який покінчив усі зв'язки зі світом і нізащо не дозволить завмираючій луні у печерах Пам'яті прокинутись, яку чудову послугу зробила вона мені!

— Містере Копперфілд, — сказала міс Мілз, — під'їдьте з мого боку до екіпажа на хвилинку, якщо вам не шкода хвилинки. Я хочу поговорити з вами.

Уявіть собі мене на моєму баскому конику, як схиляюсь я до міс Мілз, поклавши руку на дверцята екіпажа.

— Дора збирається до мене в гості. Вона приїде до Лондона разом зі мною післязавтра. Якби ви були такі ласкаві завітати до нас, то мій тато, без сумніву, буде щасливий побачити вас.

Що міг я ще зробити, як не мовчки закликати благословення на голову міс Мілз і зберегти її адресу в найбезпечнішому кутку моєї пам'яті? Що міг я ще зробити, як не заявити міс Мілз, пронизавши її вдячним поглядом, що я дуже ціную її добрі наміри та покладаю величезні надії на її дружбу.

Тоді міс Мілз милостиво відпустила мене, сказавши:

— То ідіть назад до Дори.

І я повернувся до Дори. Дора вихилилася з дверцят екіпажа, щоб розмовляти зі мною, і ми розмовляли всю дорогу. Мій баский коник скакав так близько від колеса, що обідрав собі передню ногу, як потім заявив мені його власник, «на три фунти сім шилінгів», які я і сплатив, вважаючи їх неймовірно низькою ціною за таку радість. Усю дорогу міс Мілз дивилася на місяць і бурмотіла вірші — пригадувала, мабуть, давні часи, коли вона ще мала щось спільне зі світом.

Норвуд опинився набагато миль ближче ніж треба, і ми доїхали до нього набагато годин раніше ніж слід. Але перед самим своїм домом містер Спенлоу прокинувся і сказав:

— Зайдіть, Копперфілде, і відпочиньте.

Я погодився, і ми сіли їсти сандвічі та пити вино з водою. В освітленій кімнаті таким милим рум'янцем палали щоки Дори, що я не наважувався піти геть і наче уві сні дивився на неї, аж поки хропіння містера Спенлоу не нагадало моїй совісті, що час уже й додому. Отже, ми попрощалися, і всю дорогу до Лондона відчував я на своїй руці дотик Дориної долоні, десять тисяч разів повторював кожне слово, і нарешті ліг у ліжко та, як доведений до екстазу юний бовдур, відчував кохання всією своєю шкірою. Прокинувшись наступного ранку, я вирішив зізнатися Дорі в своїх почуттях і визначити свою долю. Щастя або горе — ось у чому було питання. Я не знав жодного іншого питання в цілому світі, і лише Дора могла надати мені потрібну відповідь. Три дні провів я в жахливих думках, катуючи сам себе, споруджуючи всякі вдавані перепони між Дорою і мною. Нарешті, пишно причепурившись, пішов я до міс Мілз, сповнений своїм коханням.

Можна й не розповідати, як багато разів пройшов я вулицею вперед і назад, кружляв майданом — болісно усвідомив, що стара загадка має ще одну відповідь — аж доки не наважився постукати в заповітні двері. Навіть коли, нарешті, я постукав, то мене опанувала відчайдушна думка спитати слугу, чи не тут живе містер Блекбой (наслідування бідолашного Баркіса), попросити пробачення і відступити. А проте я цього не зробив.

Містера Мілза не було вдома. Я й не сподівався, що він буде. Нікому він не був потрібний. Міс Мілз була вдома, і цього було досить.

Мене провели до кімнати, де були вже міс Мілз і Дора. Джіп також був там. Міс Мілз переписувала ноти (пригадую, то була нова пісня під назвою «Панахида кохання»), а Дора малювала квіти. Що відчув я, впізнавши в них мій власний букет, куплений на Ковент-Гарденському ринку! Не можу сказати, що квіти були дуже схожі, чи взагалі були схожі на якісь квіти, про які я знав, але я впізнав букет за намальованою обгорткою, що була така сама.

Міс Мілз дуже зраділа мені і пошкодувала, що тата немає вдома, хоч я подумав, що ми всі стерпимо це з належною твердістю. Міс Мілз кілька хвилин побалакала, а потім, поклавши перо на «Панахиду кохання», підвелась і вийшла з кімнати.

Я почав думати, що відкладу освідчення до завтра.

— Сподіваюся, що ваш бідний коник не втомився, прибувши вночі додому? — сказала Дора, підіймаючи свої прекрасні очі. — То був довгий шлях для нього.

Я почав думати, що зроблю освідчення сьогодні.

— То був довгий шлях для нього, — сказав я, — бо він не мав чим підкріпитися в дорозі.

— Хіба ж його не нагодували, бідолашного? — спитала Дора.

Я почав думати, що відкладу освічення до завтра.

— Ні... ні, — сказав я. — Його добре доглядали. Я хочу сказати, що він