Читати книгу - "Книга дивних нових речей"

— А що означає «Б.»? Яке це ім’я?

Жінка насупилася.

— Чим я можу вам допомогти?

— Я хотів би... е-е... взяти машину.

До його язика вже було підвішено цілий потік слів, готових зірватися, щоб відкинути вбік будь-які заперечення і побороти її нехіть. «Роби що я кажу. Роби що я кажу. Тобі відразу казали, що мені потрібна буде машина; тепер сталося те, про що тебе попереджали. Тож не створюй клопоту, не опирайся, просто скажи „так“».

— На годину-дві, не більше, — додав Пітер, відчуваючи, як піт обпікає чоло. — Будь ласочка.

— Звісно, без проблем. — Жінка махнула рукою в бік чорного авто-універсала, яке скидалося Пітерові на катафалк. — Як щодо цього? Курцберг на ньому весь час їздив.

Пітер похитнувся на ногах. Перемога приходила надто легко; щось тут було не так.

— Мені підходить.

Крейґ відчинила дверцята й пустила його всередину. У замку запалювання вже був ключ. Пітер очікував, що треба буде щось підписати, показати водійські права або принаймні докласти чималих психологічних зусиль. Можливо, Бог усував перешкоди для нього. А може, тут просто все так влаштовано.

— Якщо ви недоспали, — мовила Крейґ, — може, вам не варто сідати за кермо.

Пітер озирнувся через плече. Позаду лежала Курцберґова постіль — власне кажучи, невеличкий матрац із квітчастим покривалом і такою самою подушкою.

— Скоро я висплюся, — запевнив він Крейг.

Пітер їхав у дике поле, до... до Міста Потвор. Офіційна назва вилетіла з голови. Пітервіль. Новий Сіон. Оскалуза. Будь ласка, Господи, вибави Коретту від лиха. Вияви Себе на Мальдівах.

Пітерові здавалося, ніби його мозок роздимається, а очі вилазять із орбіт. Щоб вони не вилізли, він міцно замружився. Байдуже, що він робив це за кермом. Зіткнутися було ні з чим, не було й дороги, з якої можна збитися. Основне загалом дотримуватися правильного напрямку. А Пітер, власне, не був певен, що їде правильно. Ця машина мала таку саму навігаційну систему, як і та, якою їздила Ґрейнджер, але він навіть не уявляв, як нею користуватися, які кнопки тиснути. Беа розібралася б, якби їй дали...

Пітер натиснув на газ. Ну ж бо, крихітко, покажи, на що ти здатна! Час провадити спокійне життя і час рухатися на повній швидкості.

Але чи справді він рухався? У темряві важко було сказати. Світло фар вихоплювало тільки окрему смугу місцевості без жодних дороговказів. Може, Пітер гнався на шаленій швидкості, а може, загруз, і колеса марно збивали землю, нікуди не просуваючись. Але ні: він бачив купки білоквіту, що проносилися повз, наче світловідбивні смуги на австостраді. Він рухався вперед, рухався принаймні від бази — а ось чи наближався він до поселення 

Коли б ця машина була живою істотою, собакою чи конем, вона безпомилково нюхом відшукала б свій шлях до місця, яке Курцберґ так часто навідував раніше. Як Джошуа, коли він...

Пітер аж здригнувся від неприємного людського крику, що пролунав у машині, зовсім поряд із ним. Голос був його. І крик також. Пітер вгатив кулаками по керму і почав битися потилицею об спинку сидіння. Краще б це була цегляна стіна.

Витерши очі, він поглянув крізь вітрове скло вперед. Віддалік у тундрі щось невиразно маячіло. Якась будівля. Пітер їхав лише кілька хвилин, тож це ще не могло бути поселення. Хіба тільки якщо час не згорнувся, коли він марив, і години їзди не здалися йому секундами або якщо він не заснув за кермом. Але ні. Попереду здіймалися дві велетенські кулясті споруди: Великий Нацицьник. Пітер їхав у неправильному напрямку.

— Господи боже! — знову почув він власний голос.

Пітер забувся й не встиг сказати «Господарю милий». Треба заспокоїтися. Господь пильнує.

Пітер натиснув якусь кнопку на екрані навігації. Той засвітився яскравіше, немов зрадів, що його торкнулися. Угорі екрана показалися слова «ЦЕНТР. —ЕНЕРГ. СТ.», а під ними блимала стрілка, що означала машину. Пітер понатискав іще якісь кнопки. Жодних інших місць призначення не з’явилося, натомість він отримав багато всілякої інформації про температуру, рівень води й мастила, швидкість і витрату пального. Розчаровано буркнувши, Пітер повернув кермо на дев’яносто градусів так, що з-під коліс шквалом полетіли кім’яхи вологої землі. Будівля Великого Нацицьника, Центрифуги, Матері, чи як там ще звали ту трикляту станцію, відступила в темряву, коли він помчався невідь-куди.

Минуло ще кілька хвилин, і Пітер побачив перед собою оазянське поселення, упізнав його обриси й кольори. Це було неможливо, просто неможливо, він мав їхати до нього ще щонайменше годину, і все ж... невигадливі, одноманітні будівлі, пласкі дахи зовсім без шпилів, бурштиновий відсвіт... Коли він під’їхав ближче, фари його машини висвітлили ромбічні цеглини. Помилки бути не могло. Отрута, мабуть, порушила його відчуття часу.

Із цього боку Пітер до поселення ще ніколи не під’їжджав і тому ніяк не міг збагнути, де він. Ґрейнджер завжди прямувала до будинку зі зображеною білою зіркою і нерозбірливими залишками напису «ПРОСИМО», що пристали до стіни, наче пташиний послід. Але зараз Пітер був сам, без Ґрейнджер. Пусте: він зорієнтується за своєю церквою. Зведена осторонь від селища, вона постане серед голого степу, вималювана до життя променями його фар.

Пітер поїхав довкола поселення, шукаючи церкву. Він їхав і їхав. Дальнє світло фар вихоплювало тільки бліді острівці білоквіту. Урешті-решт він помітив на землі сліди від коліс, коліс його машини. Він проїхав по колу, а церкви не було. Вона зникла; її було знищено, і не лишилося навіть сліду, наче її ніколи й не було. Ці люди відкинули його, відцуралися під час одного з тих спалахів ворожнечі, яких так багато в історії місіонерства, — жорстоких розлучень, яких ніщо не віщує і які показують, що вся та близькість, котру, як тобі здавалося, ти вибудував, — лише ілюзія, церква, зведена на піску, зерно, вкинене в кам’янистий ґрунт.

Пітер зупинив машину й вимкнув двигун. Він піде пішки в поселення, розгублений і