Читати книгу - "Повiя, Панас мирний"

— Христя! — скрикнула молодиця і, кинувши шитво, знялася з місця.

— Одарка! — здивувалась Христя і кинулась до молодиці. Міцно вони обнялись і поцілувались. Дівчина, що була коло варива, дивуючись, поглядала на панночку, що невідомо де узялася і тепер цілувалась з її господинею.

— Боже! А я вже думала, довіку не побачу ніде Христі! — скрикнула радо Одарка. — Сказано: «Гора з горою не зійдеться, а чоловік з чоловіком стрінеться!» От не знав Карпо, коли на косовицю виїхати, та зостався дома. Бджоли рояться, так він коло їх. А як же він бажав тебе бачити, Христе! Як навідалась до нас Горпина та розказала, що то за панночка була у церкві… Боже, як він шкодував, що не довелося побачитися з тобою, побалакати. А ти бач, Христе, які великі мої діти виросли. Ото Миколка спить, набігався по жарі, знемігся, сердешний. А то — Оленка. Оленко! Пізнала тьотю Христю? — повернулася вона до чорнявої дівчинки.

Христя підійшла до дівчинки і, поцілувавши в чорняву головоньку, сказала:

— Пізнаєш, Оленко, хто я?

Оленка блиснула оченятами і, показуючи два рядочки своїх дрібних зубків, промовила: «Не знаю».

— Не знаєш? — сказала Одарка, узявши дівчинку за щічку. — Це тьотя Христя. Мала ще тоді була ти, як тебе вона на руках носила.

Оленка ще утішніше усміхнулась.

— Сідай же, Христе! сідай, моя голубко! — повернулась Одарка до Христі, — та розкажи, як же тобі живеться? Бач, ти стала тепер якою? і не пізнати.

Христя, опускаючись коло Одарки на траву, глибоко і важко зітхнула.

— Чого ж ти так важко зітхаєш? Хіба не добре тобі? Не суди, значить, по обличчю? А ми, слава тобі, боже! Ти знаєш, ми те дворище продали, на другому вибудувались. Викупились, та ще й земельки прикупили. Гріх бога гнівити, живемо — не тужимо. І люди нас знають — не цураються. Карпа титарем вибрали. Слава богу! Хазяйствечко — повна чаша! Оце луку найняли. Карпо, кажу, біля бджіл зостався, а я до косарів виїхала… Миколка у школу ходить, тепер у нас і школа є. Уже уміє читати і писати. Раяли і Оленку дать, і батько таки намагався, та я подумала: навіщо їй та грамота? Тепер багато є тих грамотних, а їсти нічого. Хай краще приучається до хазяйства. Нашому братові і без грамоти багато діла: обшити, обмити, дивитися, щоб господарство як слід ішло. Бо хазяйство таке: не додивишся на шага, а втрати на рубля. Чого ж ти мовчиш? Похилилася? Чому не розказуєш за себе? Ти плачеш? Христе, Христе! Моя голубко! — і вона, як дитину, пригорнула заплакану Христю до себе.

— Ходімо проходимся, — тихо вимовила Христя.

— Ходімо, голубко, ходімо! Коли б ти знала, яка я рада тобі! Килино! Чи не пора кашу здіймати?

— Ще трохи не впріла, — відказала Килина.

— Ну, ну! Гляди ж мені, пожалуста. Щоб косарі не сказали: ото мудрі хазяйки — і каші не вміють зварити. Дивися очима, а ми от трохи походимо. А ти, Оленко, посидь тута та стережи мого шитва. Тільки й сама, гляди, не наший матері такого, щоб не прийшлося розпорювати. Ми, дочко, зараз і вернемось, — порядкувала молода та здорова Одарка, повертаючись то сюди, то туди.

— Кажи ж мені, Христе, розказуй усе за себе, — замовила Одарка знову, як вони удвох одійшли вже геть од липи і пішли по свіжих покосах. — Не втаюй нічого. Ти знаєш, як я тебе любила і люблю. І матір твою любила, і тебе за рідну сестру маю. У селі, як дозналися, що то ти була у церкві, — Горпина по всьому селу рознесла та все просе: «Не кажіть, будь ласка, Федорові. Як призналася, — каже, — що вона Христя, то мов мені ніж у серце вгородила. Так у той час і подумала: це ж вона за моїм Федором прийшла!» Так ото як дозналися у селі про тебе: «Нічого, — кажуть, видно, вірою і правдою Колісникові служе, що в такі шовки нарядив її». Одні завидують, другі лають. А я думаю: «Як можна другого судити, а про себе ніхто нічого й не скаже. Може, думаю, лиха година заставила ті шовки начепити, може, коли б можна давнє вернути, то чоловік дав би одну руку одтяти, аби воно вернулося», — весело торохтить Одарка, ведучи перед. А за нею Христя — похилилася. Іде і, мов граблями, волоче за собою ногами свіжі покоси.

— Чого ж ти одстаєш, Христе? Ти знову плачеш? — повертаючись, питає Одарка. — Хіба воно справді так недобре тобі живеться? Кажи ж бо!

— О-ох! — зітхнула важко Христя. — Що мені казати тобі? Ти сама добре усе одгадала. Коли б ти знала, яка мене туга їсть, який жаль проймає. Після того разу, як побувала я у Мар'янівці, як своїми очима побачила своє давнє, не найду собі я покою. Усі люди — як люди, у всіх є про що клопотатися, об чім боліти, є те, що тягне до себе, життя скрашає… і в мене не без його. Тільки другі ним живуть, а я — я ночами боюся пригадати… У других воно під боком, а в мене… глибокий яр… непроходимий яр нас розділяє. Я — по сей бік, воно — по другий. І видно мені його, і мане воно до себе, і хочеться мені перейти. Та от і досі тиняюся, не знаходжу переходу. І не знайду, здається, ніколи. Так і тинятимуся, доки не пропаду або не звалюся у той яр глибокий… — Христя зітхнула і замовкла.

— Щось не розберу я тебе, Христе, про що це ти кажеш, чого жалієш, за чим шкодуєш?

— Не розбереш? Трудно те, Одарко, тобі розібрати? Добре тобі, сама ти кажеш: у тебе своє хазяйство, чоловік і діточки. А в мене? Оце шовкове ганчір'я, що почепили на мене, щоб я другим очі скрашала? І ніхто тебе не спитає: чи до душі воно тобі, чи по серцю? Носи та тіш другого.

— Все-таки я не розберу тебе, Христе. Тобі шкода, що в тебе нема свого господарства, чоловіка, дітей?

— Ні, не того! Не того! — замахала руками Христя. — А того, що немає мені притулку на всьому світі.