Читати книгу - "Повiя, Панас мирний"

— Немає нічого рідного, до чого б я прихилилась, що б мене привітало, гріло. Немає того, про що б я сказала: оце моє і ніхто його не одніме від мене. Все чуже, і я чужа. Як та безпарна птиця, ношуся від деревини до деревини, від гілки до гілки, де б зобачити чуже гніздо і пересидіти в йому ніч темну… Яке діло їй, що та невеличка пташка буде гибіти під листям на дощі. Аби їй було тепло і покійно… Хіба ж це життя, Одарко? Хіба такого життя мені бажалося?

Одарка задумалася. На її білому та повному личку лягла глибока думка, тонкі та рівні брови її зсунулися докупи.

— І як подумаю про те, Одарко, — знову почала Христя, — як подумаю, то не знаю, де б і ділася. Куди мені втекти? Де сховатися?

— Нікуди не втечеш ти сама від себе, нігде не сховаєшся, — похитуючи головою, сказада тихо Одарка.

Христю наче холодом пройняли ті слова.

— Що ж мені робити, Одарко? Як бути? — боязко замовила вона. — І чого мені досі се ніколи на думку не сходило? А тепер з голови не вижену! Уже я думаю, чи не пороблено мені? У нас, ти знаєш, є баба Оришка, Кирилова — жінка. Страшна така. З першого разу вона мені відьмою здалася. І сни на мене такі посилала… страшні сни! У Мар'янівці, як сміялися чогось, а вона і каже: «Не смійся, не смійся. Тебе горе жде, тяжке тебе горе жде». І з того часу наче гарячим подихом пройняла мою душу… Чи не вона, бува, поробила що зо мною? Чи не вона заподіяла мені се?

— Бог його знає, Христе, бог його знає. Може, й вона. Бувають такі очі, бувають і слова такі. Нащо ж ти держиш її коло себе? Хіба не можна її відіслати?

— Як же її відіслати?

— Як? Сказала б своєму старому. Невже він тебе не послуха? Він же, кажуть, кохає тебе — душі не чує.

Христя задумалася. Пройшла скільки ступників мовчки. Це ззаду щось залопотіло.

— Мамо! Мамо! — почувся крик дітський.

Одарка і Христя повернулися. Прямо до їх без шапки мчався хлопчик. Голова його розкуйдана, очі грають.

— Ось і Миколка, — обізвалася Одарка. — Виспався, сину? Чому ж не поздоровкаєшся з тьотею Христею? Чому не даси чолом?

Миколка, веселий, підскочив до Христі і протяг руку. Та взяла його за голову і поцілувала у лоб.

— А який він великий виріс! І не пізнати.

— А я вас зразу пізнав! — одказав Миколка.

— О-о! Хіба я все однакова? І не постаріла?

— Ні, не постаріли. А ще мов стали кращі — молодші.

Одарка дзвінко зареготалася:

— О-о, ти в мене розумний! Тільки без шапки бігаєш по сонцю.

— А учитель казав, що по сонцю бігати здорово. Що панські діти бояться сонця, то такі вони і блідні, замлілі.

Одарка ще дужче засміялася.

— А що там Килина робе? — спитала.

— Килина уже поздіймала казанки. Жде вас, щоб скликати обідать.

— Так ходімо, ходімо скоріше, — приспічила Одарка, повертаючи назад. Христя собі потяглася за нею.

— Мамо! і тьотя Христя будуть з нами обідати? — спитався Миколка.

— Того вже, сину, не знаю. Коли ласка її, то й пообіда косарської каші.

Христя ішла ззаду й мовчала.

— Ви, мамо, попросіть її обідати. Хай вона з нами буде обідати. Та й за ліс попросите… Знаєте, що батько казали? — підстрибуючи, плеще Миколка.

— Цисс! — засичала Одарка, і густа краска вкрила її біле лице. Христя глянула на сина, глянула на матір і почула — щось гірке та холодне коло її серця повернулося. Їй здавалося: та щира привітність Одарки, та її ввічливість та шаноба мали за собою якусь скритну надію, котру вона досі не показувала і котру так несподівано розмолов балакучий Миколка.

Христя, як не просила й не благала Одарка зостатися обідати з нею, не зосталася, а, розпрощавшись, похилила луками додому.

— А яка пишна тьотя Христя, як панночка. Я брехав, коли казав, що пізнав її, я її зовсім не пізнав, — плескав Миколка матері, стрибаючи на одній нозі, коли вони вернулися під липу.

— Геть! Не в'язни, осоружний! — скрикнула мати і сердито подивилась на сина. — Хіба ніхто не знає, який ти брехун? І не пізнав, кажеш, а зараз розклепав усе перед нею. Яке тобі діло було патякать, про що наказав батько? Сама я без пам'яті або не знаю, коли що сказати. Дурень!.. — Червона та сердита, вона почала куштувати кашу.

— І трохи не солона! А куштувала, кажеш? — гримнула вона на Килину.

— Я ж мов до смаку солила, — несміло одказала та.

— До смаку? Добрий у тебе смак! Дай солі! — і по цілій жмені вона бурхнула в той і другий казани.

Хоч потім косарі, зійшовшись на обід, і казали, що каша з сільцею, та Одарка не чула. Зігнувшись над своїм шитвом за товстою липою, вона думала: «Уже мені оці діти! Що не задумаєш, як не криєшся від них, а вони зразу усе розплещуть… Ну вже і діти!»

X

На третій день Колісник вернувся сердитий та хмурий; діло за спаш він програв. «Що воно за суддя? Який він суддя? «У вас, — каже, — нема ні свідителів, ні поличного». Нащо ті свідителі, навіщо поличне? Хіба я стану брехати? Ти ж суддя! Ти судиш по своїй совісті! Я, значить, по-твоєму, брешу. Ну, вже ж доживемо до нових виборів. Пустимо тебе, голубе, сторч головою! Хто тебе вибирає? Мужики вибрали б? Дожидайсь, поки виберуть!» — толкувався він, лаючи і суддю, і лісника, і слобожан.

На четвертий зрана сидів він у світлиці і пив чай, що Христя наливала. Знадвору у розчинене вікно доносився якийсь гомін: чувся чужий чийсь голос і Кирилів.

— Тут такої, парубче, немає, — казав Кирило.

— А мені хазяїн і хазяйка веліли у двір іти і спитати Христі Притиківни.

Христя, почувши своє мення, кинулася до вікна. Підійшов і Колісник. Коло замчища