Читати книгу - "Шантарам"

— О так! — підтвердив він, гойднувши кілька разів стегнами в мій бік.— Я хочу, щоб у всіх гостей були дуже сексуальні танці. Як ти вважаєш, цей танець досить сексуальний?

— Що сексуальний, то це правда... Як справи тут, у джопадпаті?

— Дуже чудово! Жодних проблем. О, Ліне, я забув! Джоні Сигар теж збирається одружуватися! Він одружується на Ситі, сестрі моєї чарівної Парваті.

— А де він? Я хотів би побачитися з ним.

— Він на березі моря — ну, знаєш, в тому місці, де він сидить на скелях, щоб бути самотнім. Ти теж любиш самоту в цьому місці. Ти знайдеш його там.

Я попрямував до моря. Обернувшись, я побачив, як Прабакер дає вказівки оркестрантам, спонукаючи їх грати жвавіше. На краю селища, де чорні валуни спускалися до моря, я знайшов Джоні Сигара. На нім була біла майка і зелене картате лунгі. Він сидів, притулившись до каменя і обійнявши себе за плечі, й замислено дивився у морські простори. Це було майже те ж саме місце, де він говорив зі мною про морську воду, людський піт і сльози того вечора, коли вибухнула пошесть холери.

— Вітаю,— сказав я, сідаючи поряд з ним і пропонуючи йому цигарку.

— Спасибі, Ліне,— всміхнувся він, похитавши головою.

Якусь хвилю ми сиділи мовчки, дивлячись, як буруни б’ють в берегове каміння.

— Знаєш, я народився — точніше, був зачатий — он там, у Нейві-Нагарі,— показав він на головну базу індійського військово-морського флоту. Берег закруглювався плавною дугою, і нам було добре видно будинки й казарми.

— Моя мати виросла недалеко від Делі. В її сім’ї всі були християни. Вони добре заробляли, коли були англійці, але втратили роботу і всі привілеї після оголошення незалежності. Коли матері виповнилося п’ятнадцять, вони переїхали до Бомбея. Дід влаштувався чиновником у військово-морському відомстві. Жили вони в джопадпаті недалеко звідси. Мати закохалася у високого молодого моряка, уродженця Амрітсара. У нього були найгарніші вуса у всьому Нагарі. Коли вона завагітніла від нього, батьки вигнали її з дому. Вона хотіла звернутися по допомогу до цього моряка, але він виїхав з Нагари, і сліди його загубилися.

Він помовчав, стиснувши губи і дихаючи крізь ніс. Очі його були примружені од сліпучого блиску води і рвучкого морського бризу. Позаду нас лунав звичний для нетрищ галас: вигуки торговців, ляскання білизни об камінь, вереск дітлахів, сварки і недоладна мелодія, що супроводжувала Прабакеровий танок.

— Їй велося не з медом, Ліне. Я от-от повинен був народитися а вона опинилася на вулиці. Вона пристала до безхатьків, що мешкали навпроти Кроуфордського ринку, і носила біле сарі, яке одягають вдови вдавала, що у неї був чоловік, але помер. Їй довелося стати вдовою на все життя, навіть не встигнувши вийти заміж. Тим-то я й не оженився, хоч мені вже тридцять вісім років. Я умію читати й писати — мати поклопоталася про мою освіту,— веду всі господарські книги і підраховую податки для тих, хто платить їх. Я живу досить забезпечено, мене поважають, Мабуть, мені треба було одружуватися років п’ятнадцять-двадцять тому але мати все життя прожила заради мене вдовою, і я просто не міг цього зробити, не міг дозволити собі одружуватися. Я повсякчас сподівався, що коли-небудь зустрінуся з ним, із цим моряком. У матері була тільки одна стара фотографія, де у них обох дуже серйозний, неприступний вигляд. Тож я і поселився в цьому районі — сподівався, що коли-небудь він тут з’явиться. І не оженився. А минулого тижня мати померла.

Він обернувся до мене, в очах у нього стояли сльози.

— Минулого тижня вона померла, і тепер я одружуюся.

— Дуже сумно чути про смерть твоєї матері, Джоні. Але я певен, що вона схвалила б твоє рішення. Гадаю, ти будеш добрим батьком,— чи радше певен цього.

Він подивився на мене, і очі його говорили мені щось, але я не цілком розумів, що саме. Коли я пішов собі, він знай дивився у море, що котило піняві хвилі.

Я зайшов у свою клініку. Поговоривши з Любом і Сиддхартхою, яких я навчив тому, що умів сам, я переконався, що клініка в надійних руках. Я про всяк випадок залишив їм грошей, а також дав грошенят Прабакеру для підготовки до весілля. Після цього я наніс візит ввічливості Казиму Алі й прийняв його запрошення випити з ним чаю. До нас приєдналися два мої колишні сусіди, Джітендра і Ананд Рао, й ще декілька моїх старих знайомих. Казим Алі розповів нам про свого сина Садку, що найнявся на роботу в одній з країн Перської затоки. Обговорили ми також релігійний і комунальний конфлікти в місті, будівництво двох веж-близнят, до завершення якого залишалося два роки, і майбутні весілля Прабакера й Джонні Сигара.

Ця щира, оптимістична бесіда з простими, чесними і гідними людьми влила в мене, як завжди, нові сили й упевненість у собі. Я попрощався з ними в якнайкращому гуморі, але не встиг пройти і декількох кроків, як мене нагнав молодий сикх Ананд Рао.

— Лінбаба, у нас тут серйозна проблема! — Ананд і в найбезтурботніші моменти говорив з незвичайною урочистістю, а цього разу вираз його обличчя був геть похмурий.— 3 Рафіком, який жив ув одній хатині зі мною. Пам’ятаєш його?

— Рафіка? Ну зрозуміло,— відповів я, пригадавши худе бородате обличчя свого колишнього сусіди і його неспокійний, винуватий погляд.

— Він замислив дуже недобре діло,— випалив Ананд відверто.— До нього приїхала дружина зі своєю сестрою. Я звільнив для них хатину, і тепер вони живуть там утрьох.

— Ну і що? — запитав я нетерпляче.

Ми вже вийшли на транспортну магістраль, я не міг зрозуміти, до чого хилить Ананд, та й не хотів перейматися чужими проблемами. Коли я жив у нетрищах, до мене майже щодня звертався хтось з отакими скаргами і натяками. Як правило, за ними не стояло нічого істотного, і я вважав за краще не втручатися.

— Розумієш,— нерішуче вимовив Ананд, мабуть, відчувши мій настрій,— він... ну... коїться щось недобре, і я... потрібно...

Він замовк, утупившись у свої сандалі. Я поклав руку на його плече. Він звів голову і подивився на мене з німим благанням.

— Тобі потрібні гроші? — запитав я, сягаючи до кишені.

Він сахнувся від мене, наче я його образив. Якусь мить дивився мені в очі, потім розвернувся і попрямував назад.

Я йшов і умовляв