Читати книгу - "Шантарам"

себе, що нічого страшного не сталося. Ананд Рао і Рафік ділили житло понад два роки. Якщо між ними виникли якісь розбіжності у зв’язку з приїздом родичів Рафіка, то мене це не стосувалося. Я усміхнувся, подумавши, чому Ананд так спалахнув, коли я запропонував гроші. Це було звично для мене: йдучи од нетрищ до «Леопольда», я дав грошей ще п’ятьом приятелям, зокрема зодіакальним Джорджам. «Він упорається з цією проблемою,— казав я собі.— І в будь-якому разі це не моя справа». Але брехня, за допомогою якої ми намагаємося обдурити самих себе, породжує примари, що населяють наш дім уночі. І хоча я забув про Ананда з його проблемами, та, пропихаючись крізь юрму на насипі, почував, що в спину мені дихає мара.

Я увійшов у «Леопольд», але не встиг сісти, як на мене налетів Дідьє. Ухопив мене за руку і потягнув надвір до таксі, що чекало на нас.

Я збився з ніг, розшукуючи тебе,— сказав він уже в машині.— Побував у найбрудніших забігайлівках.

— Не ти один шукаєш мене в таких місцях,— відгукнувся я.

— Ліне, тобі давно пора їх кинути і перебратися туди, де подають пристойну випивку. Може, знайти тебе буде й не легше, але принаймі шукати буде приємно.

— Куди ми їдемо?

— Взяти участь у грандіозній афері Вікрама — до речі, придумав її я,— щоб завоювати холодне кам’яне серце нашої крихітки Летиції Поки ми з тобою тут балакаємо, воєнні дії вже почалися.

— Гм. Я, звісно, бажаю йому успіху, але я хочу їсти,— спохмурнів я.— Я вже націлювався на пристойну порцію плову, тож краще випусти мене.

— Забудь про плов. Ти ж знаєш, Летиція дуже уперта дівчина. Якщо хтось задарма пропонуватиме їй навіть золото і діаманти, вона нізащо не візьме їх. Так само вона не піде нам назустріч в цій афері, якщо хтось не умовить її — ну, наприклад, такий чоловік, як ти. Все це повинно статися за найближчі півгодини, тобто рівно о третій нуль шість.

— Чому ти думаєш, що Летті послухає мене?

— Ти єдиний з нас, хто не викликає у неї ненависті, та й раніше не викликав. Сказати «Я не ненавиджу тебе» для неї все одно що освідчитися. Вона послухається тебе, я певен. Без тебе весь план провалиться. Наш Вікрам задля здійснення цього плану вже кидався з ризиком для життя у всякі навіженства — неначе сама по собі любов до цієї жахливої дівчини не є достатнім доказом його божевілля. Ти просто уявити собі не можеш, скільки всього нам з Вікрамом довелося передбачити і приготувати задля одного-єдиного моменту.

— А чому все так раптово? Чому ви раніше не попередили мене? — вередував я, не в змозі відігнати думку про тарілку плову.

— Я для цього і шукав тебе по всій Колабі! У тебе просто немає вибору, Ліне. Ти зобов’язаний виручити Вікрама. Я ж знаю тебе, старий. У тобі, як і в мені, живе патологічна віра в кохання і те божевілля, на яке вона прирікає свої жертви.

— Ну, знаєш, це ти вже загнув...

— Загинай тоді сам! — засміявся Дідьє.— Але ти теж підчепив любовну лихоманку і в глибині душі розумієш, що ми повинні допомогти Вікраму.

— О Господи,— зітхнув я, здаючись і закурюючи «біді», щоб не відчувати голоду.— Гаразд, зроблю що зможу. А в чому полягає ваш план?

— План дуже непростий.

— Хвилиночку,— урвав я його,— те, що ви замислили, небезпечне?

— Ну.

— І незаконне?

— Ну.

— Я так і думав. У такому разі не розповідай мені нічого, поки ми не прибудемо на місце. У мене і так вже голова забита похмурими думками.

— D’accord[119]. Я знав, що ми можемо на тебе розраховувати. Alors[120] про похмурі думки. У мене є новина для тебе, яка, можливо, трохи розвіє їх.

— Викладай.

— Жінка, яка засадила тебе у в’язницю,— іноземка, що живе в Бомбеї. Це абсолютно точно.

— І це все?

— Так, на жаль, більше поки що нічого. Але я не заспокоюся, поки не з’ясую все до кінця.

— Спасибі, Дідьє.

— Нема за що. Ти, до речі, виглядаєш дуже добре. Мабуть, краще, ніж до в’язниці.

— Ну... я став дужчий, погладшав трохи...

— І відчайдушніший?

Я засміявся й одвів погляд, тому що так і було. Таксі зупинилося біля залізничної станції Марін-Лайнз. Це була перша зупинка після центральної станції, Черчгейт. Піднявшись на платформу, ми побачили Вікрама з декількома друзями.

— От добре! Слава Богу, ти нарешті з’явився! — вигукнув Вікрам, несамовито трясучи мою руку.— Я вже думав, ти не приїдеш.

— А де Летиція? — запитав Дідьє.

— Пішла купити якої-небудь води, яар. Он вона, коло чайної.

— А, бачу. То вона нічого не знає про наш план?

— Ні, друже, і близько. Я страшенно боюся, що наш план зірветься, яар. А що, якщо станеться нещасний випадок і вона загине... га, Дідьє? Як ми виглядатимемо, якщо я уб’ю її, роблячи пропозицію?

— Так, це буде, мабуть, не зовсім правильний початок,— замислено сказав я.

— Ну що ти хвилюєшся, все буде гаразд! — заспокоював його Дідьє, витираючи напахченою хусткою чоло, що змокло від хвилювання, і поглядаючи, чи не йде поїзд.— Все пройде нормально. Ти повинен вірити в перемогу.

— Так само казали янкі під Джонсвілем[121], яар.

— Що я повинен робити, Вікраме? — запитав я, щоб заспокоїти його.

— Ух! — промовив він з таким виглядом, наче допіру піднявся пішки на сотий поверх.— По-перше, Летті повинна стати на цьому місці лицем до тебе. От як я зараз стою.

— Зрозуміло.

— Вона повинна бути точно на цьому місці. Ми перевіряли це тисячу разів, і це повинно бути саме тут. Розумієш?

— Гм...— удавано спохмурнів я.— Кажеш, вона повинна стояти...

— ...саме на цьому місці!

— Де-де?

— Слухай! — розлютився він.— Це дуже серйозно!

— Гаразд, гаразд, не кип’ятися. Значить, я мушу зробити так, щоб Летті стояла на цьому місці!

— Так. І очі у неї повинні бути зав’язані.

— Зав’язані?!

— Так, Ліне, зав’язані хусткою. У цьому весь фокус. І навіть якщо вона дуже злякається, хустку вона не повинна знімати.

— Злякається?!

— Так. Це твоє основне завдання — коли ми дамо сигнал, умовити її зав’язати очі і не розв’язувати їх