Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том третій"

У кунделя ж не було такого інстинкту. У ній навпаки — промовляв тільки страх перед Пустелею, що перейшов до неї від незчисленних поколінь, а найбільше страх перед вовком. Для неї Білозуб був вовк, цей прадавній хижак, що грабував і жер отари ще за тих без краю далеких часів, коли її предки вперше почали їх стерегти й пасти. Отож як Білозуб раптом спинився й навіть уперся в землю, щоб з нею не зітнутись, вона сама наскочила на нього. Він загарчав, коли вона вгородила йому зуби в плече, але й не спробував відповісти їй тим самим, а тільки відступив зніяковіло, пробуючи оббігти її. Він кидався туди й сюди, кружляв, вертався — та все дарма. Вона всюди переймала його й не пускала бігти за господарем.

— Назад, Коллі! — крикнув чужий бог з екіпажа.

Відон Скотт засміявся.

— Нічого, батьку. Йому це наука. Білозуб муситиме ще багато чого навчитись, тож хай починає. Він потрапить принатуритись.

Екіпаж котився далі, а Коллі все не давала Білозубові бігти. Він метнувся вбік, намагаючись обігнати її через луку. Але вона бігла внутрішнім, меншим, колом, і щоразу, повертаючи до екіпажа, він бачив перед собою два ряди вищирених білих зубів. Він перебіг дорогу й помчав галявиною з другого боку, однак вона й там не пустила його.

Тим часом екіпаж віз господаря все далі й далі. Білозуб бачив, як екіпаж і зовсім заховався за деревами. Становище було безнадійне. Білозуб спробував ще раз зробити круг. Коллі помчала за ним. Раптом, вживаючи давнього свого способу, він повернув назад, просто на неї, і вдарив її плечем у плече. Вона так швидко була бігла, що від удару не тільки впала на землю, а ще й перекинулась кілька разів. Силкуючись зупинитись, вона загрібала кігтями нарінок і гостро скавучала від обурення та ображеної гордості.

Білозуб не гаяв часу. Дорога була вільна, а йому цього тільки й треба було. Незабаром Коллі кинулась навздогін за ним, не перестаючи скавучати. Бігли тепер навпростець, і Білозуб міг тут показати їй, як слід бігати. Вона мчала як навіжена, напружуючи всі сили, напинаючись для кожного стрибка, а він біг мовчки й легко, немов привид, пролітаючи понад землею.

Оббігши круг будинку до під'їзду, Білозуб побачив, що екіпаж уже спинився, і господар саме висідає з нього. У цю мить він раптом усвідомив, що на нього хтось набігає збоку. Це був гончак. Білозуб хотів його зустріти належним чином, але сам він біг занадто швидко, а гончак був уже занадто близько. Все трапилось так несподівано, що не встиг він і озирнутись, як уже полетів на землю й перекинувся. Звівшись на ноги, він зробився такий лютий, аж скажений: вуха прищулені, губи скривились, ніс ізморщився, зуби клацають тільки що біля самого горла гончакові.

Господар біг до нього, але він був ще далеко, коли тут надбігла Коллі й урятувала собаку. Наскочила вона на Білозуба в останню мить, як він от-от мав схопити собаку за горло. Цей хижак з Пустелі ошукав її, випередив, та ще й до всього виваляв у піску, і вона тепер прилетіла, як чистий вихор, палаючи ображеною гідністю, справедливим обуренням і інстинктивною ненавистю. Вона вергнулася на Білозуба під прямим кутом саме в ту мить, коли він лаштувався скочити, і теж збила його з ніг. Він перекинувся й покотився на землю.

За хвильку надбіг господар і схопив його, а батько господаря відкликав своїх собак.

— Нічого не скажеш, добре привітали бідного самотнього вовка з Півночі! — зауважив Відон Скотт, заспокоюючи Білозуба. — За все життя його тільки раз збито з ніг, а тут за яких півхвилини він перекинувся аж двічі.

Екіпаж від'їхав, і з дому повиходили нові незнайомі боги. Деякі спинились на поважній відстані, але дві жінки підійшли й обняли Відона Скотта. Білозуб, хоч і досі вважав такий вчинок за прояв ворожості, уже призвичаювався до нього, бо й цим разом нічого поганого не сталося господареві. Незнайомі боги спробували підступити до Білозуба ближче, але він загарчав, і господар підтвердив цю засторогу словом. Білозуб ще тісніше притулився йому до ніг, і він знову погладив його по голові.

— Дік! На місце! — пролунав наказ. Гончак слухняно підбіг східцями вгору і ліг на веранді, усе ще не перестаючи гарчати і сердито дивлячись на чужинця. Одна з жінок обняла Коллі за шию і почала гладити й пестити її. Але сука ніяк не заспокоювалася і весь час скавучала, її дратувала присутність цього вовка, і вона була певна, що боги роблять велику помилку, допускаючи його сюди.

Боги піднялися сходами до дверей. Білозуб усе не відступав від господаря. Дік, сидячи на веранді, загарчав на нього, і Білозуб, наїжившись, відповів також гарчанням.

— Заберіть Коллі в дім, а ці двоє хай поб'ються, — запропонував Бідонів батько. — Після цього вони сприятелюються.

— А Білозуб, щоб довести свою приязнь, буде головним голосільником на Діковім похороні, — засміявся Бідон Скотт.

Його батько недовірливо глянув на Білозуба, тоді на Діка, а потім на сина.

— Ти хочеш сказати?.. Бідон кивнув головою:

— Авжеж. Я так і думаю. За хвилину, а найбільше — дві Білозуб загризе Діка.

Він повернувся до Білозуба:

— Ну, ходім, вовче, — сказав він. — Це тебе, мабуть, доведеться забрати в дім.

Білозуб піднявся сходами, настовбурчившись, витягнувши хвоста трубою. Він не спускав Діка з ока, побоюючись нападу збоку, і заразом готовий лице в лице зітнутися із тим страшним невідомим, що могло чигати на нього в домі. Але нічого страшного там не виявилось. У кімнаті він уважно обдивився, чи не криється де якась небезпека. А тоді з задоволеним гарчанням ліг коло ніг господаря, хоч, не перестаючи, пильно стежив за всім, що робилося навкруг, ладен щомить скочити й битись на смерть з усякими страховищами, котрі, як йому здавалося, причаїлися під покрівлею його нового житла.

Розділ III

БОГОВІ ВОЛОДІННЯ

Білозуб не тільки що від природи мав здатність принатурюватись до оточення, а ще й багато мандрував, і тому добре розумів, що це конче потрібно. Минуло небагато часу, і тут, у Сіерра-Вісті, — так звався богів маєток, — він став почувати себе, як удома. Поважніших сутичок із собаками більше не було.