Читати книгу - "Quo vadis"

Раптом пролунав поряд з ним голос доглядача Смердючих Ям:

– А скільки маєте нині трупів?

– Буде з дюжину, – відповів тюремний наглядач, – але до ранку буде більше, бо там уже деякі доходять під стінами.

І почав нарікати на жінок, які переховують мертвих дітей, щоб довше їх мати біля себе і не віддавати, поки можна, до Смердючих Ям. Доводиться відшукувати трупи лише по запаху, через них повітря, й так страшне, псується ще дужче. «Волів би бути рабом у сільському ергастулі, – сказав він, – аніж охороняти цих собак, які гниють за життя». Доглядач Ям утішав його, стверджуючи, що його служба не легша. Протягом цього часу до Вініція повернулося відчуття реальності, й він почав роззиратися в підземеллі, в якому марно шукав очима Лігію, думаючи при тому, що може її взагалі не побачити, допоки буде жива. Підвалів таких було кільканадцять, сполучених між собою щойно викопаними коридорами, могильщики ж заходили тільки в ті приміщення, з яких треба було забирати тіла померлих, тож Вініція охопив страх: захід, що коштував йому стількох зусиль, може виявитися марним.

На щастя, його патрон прийшов йому на допомогу.

– Трупи зараз же треба виносити, – сказав він, – бо зараза найдужче передається через них. Інакше помрете й ви, і в'язні.

– На всі підвали нас десятеро, – відповів наглядач, – і мусимо ж спати.

– То я тобі залишу чотирьох моїх людей, які вночі ходитимуть по підвалах і дивитимуться, чи не помер хто.

– Вип'ємо завтра, якщо це зробиш. Кожен труп нехай заносять на перевірку, бо прийшов наказ, аби померлим протикати шию, а потім одразу ж з ними до Ям!

– Добре, але ж вип'ємо! – відповів доглядач.

Потім визначив чотирьох людей, а серед них і Вініція, з рештою заходився вкладати трупи на носилки.

Вініцій зітхнув. Був певен принаймні, що тепер відшукає Лігію.

І передовсім почав ретельно оглядати перше підземелля. Заглядав у всі темні кутки, куди майже не доходило світло каганця, оглянув тих, які спали під стінами, вкриті ганчір'ям, обдивився тяжкохворих, яких стягли в окремий куток, одначе Лігії ніде не було. У другому та третьому підвалах пошуки його також виявилися безуспішними.

Тим часом година була пізня, трупи вже винесено. Охоронці, уклавшись у проходах, які сполучають підвали, поснули, діти, втомлені плачем, замовкли, в підземеллі чути було тільки важке дихання та де-не-де ще шепотіння молитов.

Вініцій увійшов із каганцем до четвертого по черзі підвалу, значно меншого за розмірами, і, піднісши вогонь угору, почав роздивлятися.

І раптом здригнувся, бо здалося йому, що під заґратованим отвором у стіні бачить величезну постать Урса.

Тож миттю задувши каганець, підійшов до нього й запитав:

– Урсе, це ти?

Велетень повернув голову:

– А ти хто?

– Не впізнаєш мене? – запитав молодик.

– Ти погасив каганець, як же я можу тебе впізнати?

Але Вініцій побачив Лігію, що лежала на плащі біля стіни, тож, не кажучи нічого більше, опустився навколішки біля неї.

Урс упізнав його і сказав:

– Слава Христу! Але не буди її, пане.

Вініцій, стоячи навколішках, дивився на Лігію крізь сльози. В темряві міг розрізнити її лице, що здалося йому білим, як алебастр, і схудлі руки. Від цього її вигляду любов його перетворилася на пронизливий біль, який вразив його до глибини душі, й разом з тим на жалість, шанобу та обожнювання, що, впавши ниць, почав цілувати край плаща, на якому спочивала найдорожча в світі людина.

Урс довго дивився на нього мовчки, та врешті-решт смикнув його за туніку.

– Пане, – запитав, – як ти потрапив сюди і чи прийшов її врятувати?

Вініцій підвівся й протягом хвилини ще не міг побороти свого хвилювання.

– Вкажи мені спосіб! – відповів він.

– Я думав, що ти його знайдеш, пане. Мені один тільки спадав на думку…

Тут кинув погляд на заґратований отвір, потім, ніби відповідаючи самому собі, сказав:

– Так!.. Але там же солдати…

– Сотня преторіанців, – відповів Вініцій.

– Отже – не пройдемо!

– Ні!

Лігієць потер долонею лоб і запитав удруге:

– Як же ти ввійшов?

– Маю тесеру від доглядача Смердючих Ям…

І раптом замовк, ніби вражений новою думкою.

– Присягаюся муками Спасителя! – заговорив квапливо. – Я тут залишусь, а вона нехай візьме мою тесеру, нехай загорне голову ганчіркою, накине на плечі плащ і вийде. Серед рабів-могильщиків є кілька підлітків, отже преторіанці не впізнають її, а коли дістанеться дому Петронія, той врятує її!

Але лігієць опустив голову на груди й відповів:

– Вона не погодиться на це, бо любить тебе, а до того ж хвора і звестися на ноги сама не може.

За хвилину додав:

– Якщо ти, пане, і шляхетний Петроній не могли її визволити із в'язниці, то хто ж її може врятувати?

– Лише Христос!..

Потім замовкли обидва. Простодушний лігієць міркував собі: «Адже він би міг усіх урятувати, але якщо вже цього не робить, то, мабуть, настала година мук і смерті». І згоден був на неї для себе, але жаль йому було до глибини душі цього дитяти, яке виросло на його руках і яке любив дужче за життя.

Вініцій опустився навколішки коло Лігії. Крізь заґратований отвір проникло до підземелля сяйво місяця й освітило її краще за каганець, який миготів над дверима.

Раптом Лігія розплющила очі й, поклавши свої гарячі долоні на руки Вініція, сказала:

– Бачу тебе – і знала, що прийдеш.

А він припав до її рук і почав прикладати їх до чола й до серця, потім злегка підняв її, притискаючи до грудей.

– Я прийшов, люба, – сказав він. – Нехай тебе Христос збереже і врятує, о Лігіє кохана!..

І не міг більше говорити, бо серце почало в нього нити від скорботи й любові, а скорботу не хотів перед нею виявляти.

– Я хвора, Марку, – відповіла Лігія, – і чи на арені, чи тут, у в'язниці, мушу померти… Але я молилась, аби тебе перед тим побачити, й ти прийшов: Христос мене почув!

Він іще не міг здобутися на слова й тільки притискав її до грудей, а вона мовила далі:

– Бачила тебе крізь вікно в Тулліанумі – і знала, що хотів прийти. А тепер Спаситель дав мені хвилинку ясності розуму, щоб ми могли попрощатися. Вже я йду до нього, Марку, але кохаю тебе й кохатиму завше.

Вініцій опанував себе, придушив біль у собі й заговорив голосом, якому намагався надати спокою:

– Ні, люба. Ти не помреш. Апостол велів сподіватися та обіцяв молитися за тебе, а він знав Христа, Христос його любив і ні в чому йому не відмовить… Коли б