Читати книгу - "Герострати, Емма Іванівна Андіївська"

занурюватися, адже ви обіцяли полагодити мені до суботи черевики!» – «Бу, бу!», відповідаю я їй, і з головою входжу в воду, бо те, що досі здавалося водою, ніби ще не остаточно справжня вода. Справжня вода починається щойно тепер. Клієнтка моє сердито тупає по хвилях, переконавшися, що я не слухаю її, і від тупання вся розсипається на друзки. Це навіть не друзки, а дикого кольору шкарпетки, які вічно сушаться на вікні моєї сусідки навпроти, обурюючи мій естетичний смак, – бовдури моєї сусідки завжди вивішують у вікні саме такі шкарпетки, вчасно пригадую я, поринаючи щораз глибше, і не відчуваю, як на мене тисне вода. Навпаки, мені в ній дуже приємно і легко. Хто б подумав, міркую я собі, що знизу вода така прозора, скільки поверхів її висе наді мною, а вона все світиться, мов кришталь. Це означає, що на воду найдоцільніше дивитися з-під води, спадає мені на думку, і це відкриття вражає мене, проте я не встигаю цього розвинути далі, бо на зуби мені потрапляють піщинки, і це одразу ж поглинає всю мою увагу, оскільки вони не затримуються на зубах, а перетворюються негайно в перли і відкладаються мені на щоку. Я пробую язиком ці новоутворені перли, вони приємні на дотик, однак від них наче і іде електричний струм, від якого я так інтенсивно починаю відчувати кривину води па шкірі, ніби все море – моє тіло. Можливо, навіть воно так і є, бо я не визначу, де кінчаюся я і де починається море. Подібне напевно відбувається в Нірвані, легенько снується мені в голові, але мені не хочеться думати, я відпочиваю, зручніше розлігшися у воді й приймаючи під водою балетні пози, бо це також належить до відпочинку, і раптом зауважую велетенський тюльпаноподібний келех квітки, що підіймається з глибини. І тієї миті, як я кидаю погляд на квітку, я усвідомлюю, як уже не маю сили вільно рухатися, хоч мені все ще приємно висіти під водою. Келех квітки волохатий, темночервоний, із пронизливо зеленими смугами, як на кавуні. У прозорій воді ця квітка здасться ще незграбнішою і важчою, наче вся вона створена з волохатого червоного багна, яке залишилося, як непотріб, від створення світу, і навколо неї плавають бегемоти, дуже подібні до черевиків. Таж вони й справді черевики з моєї майстерні, і я досі не знав, що черевики – це бегемоти, тобто втілення зла, починає складатися мені в думках, однак мені ліньки додумувати і це до кінця, і я лише зручніше розмощуюся у воді.

Бегемоти, які плавають навколо, не зачіпають мене, хоч вони так близько, що я можу дістати їхні спини рукою, якщо захочу. Тільки я не хочу. Мені невимовно хороше, і свідомість того, мовляв, квітка піді мною – втілення світового і космічного зла, а бегемоти теж втілення зла, правда, людського, дрібнішого й менш важливого, – мене аж ні трохи не турбує. Я лежу й крізь хвилі дивлюся на поверхню, і мені від цього ще світлішає на душі, хоч якась частина моєї свідомости крізь ліву ногу – чому саме крізь ліву, не знаю, проте таки крізь ліву, а не праву – спостерігає квітку і робить дивне відкриття: келех квітки пульсує, він рухається: в такт людського пульсу, і то не чийогось там, а саме мого пульсу. Пелюстки квітки вигинаються й стискаються з прицмокуванням, як ім’ясожерні губи, і кожного разу, як розтуляються пелюстки, видно, замість тичинок, горлянку квітки, таку велетенську, що туди вмістилися б усі бегемоти, які плавають навколо, і навіть океанський пароплав, що суне на обрії. Ого-го, таж квітка івже проковтнула щось завбільшки з пароплав, стверджую я, щойно тепер помітивши стебло квітки, яке досі ховалося в темному баговинні. Тільки тепер баговиння ніби осіло, і я бачу далеко вниз, де стебло зникає в непрозорій глибині моря, яке с одночасно, як мені раптом саме (вияснюється, бож я лежу і не думаю, – і морем, і світобудовою, а за ним вже нічого іншого нема, і стебло квітки – це пуповина, яка зникає в безвісті поза космосом, живлячи те, що поза існуючим. І справді, я зауважую, як стеблом-пуповиною сунеться вниз щось проковтнене, зовсім так, як сунеться трава обскубаною гусячою горлянкою, хоч це радше не гусяча, а струсева горлянка, навіть не струсева, а шия велетенського шуліки, оскільки на цій голій огидній шиї росте лише рідкий пух, загиджений нечистотами. Напевне цією горлянкою-пуповиною рухається вниз проковтнений океанський пароплав, якого я щойно зауважив на обрії, або й черевик^бегемот. Та я цього не встигаю зібрати в думку, бо раптом помічаю, як і сам падаю в келех цісї квітки. Проте мені, на диво, ані трохи не лячно, навпаки, навіть приємно, і ця приємність ще й посилюється моїм падінням. Я падаю поволі, як в уповільненому фільмі, і квітка не наближається, чомусь вона так само повільно відходить переді мною вглиб, і тому віддаль між нами не міняється, хоч я не надаю цьому значення, бо мені наростає радісне прояснення чогось дуже важливого: мені до щему приємно занурюватися дедалі глибше, аж я прочуваю: ще мить – і я лусну, з мене вже сиплються кристалики, які розчиняються в воді, і від того, як вони розчиняються, я меншаю. Заки я досягну квітки, мене просто не буде, я розчинюся в воді, думаю я, і не встигаю додумати, бо мені в обличчя ляпається бегемот, і від несподіванки я розкриваю очі й бачу, що заснув на розкладанці в саду, а сусідчин фартух у червоних квітах зірвався з вірьовки, де сушився, і, мокрий, на крив мене.

– Дивуюся вам! – махнув руками продавець газет, який знову появився серед оповідачів снів, і зиркнув на мене так, що мені здалося, ніби весь час, який я просидів тут у кімнаті, вмить відкрутився назад, і я знову входжу сюди, і єдиний, хто пізнає, хоч одразу ж відвертається набік, щоправда, ледь помітно моргнувши, мовляв, він запам’ятав мене, – це продавець газет.

– Дивуюся вам, – все ще продовжує він вимовляти, і тепер я маю враження, наче він далекої молодший, ніж коли «я зустрічав його на вокзалах, – якби мене наділила доля подібними снами, я соромився б їх оповідати. Адже ж треба мати бодай краплинку самокритики. Хіба це сон? Де тут уява, де тут розмах, де тут містика!

– Вам певно, повилазило! Щоб у цьому сні не добачити містики?

– О, Боже, і це ви називаєте містикою? Картини, враження, не пов’язані між собою? Хіба так розповідають, хіба такі