Читати книгу - "Герострати, Емма Іванівна Андіївська"

Я теж не маю адреси. Ця адреса остання, і якщо я тут не довідаюся про мого відвідувача, що я тоді робитиму? Я навіть не смію це думати, ні, я мушу якось намовити когось із них розповісти про мого відвідувача. Напевно його тут знають, тільки я досі не натрапив на відповідний підхід. Чомусь мені не щастить знайти до них ключа, щоб вони нарешті відповіли. Однак я мушу щось вигадати, мушу, бо інакше я пропав. Може, якби й собі продемонструвати якийсь сон, тільки ж, на лихо, мені ніколи, майже ніколи нічого не сниться, а коли й сниться, то я ніколи не пам’ятаю, що саме.

– Не пам’ятаєте?

– Не пам’ятаю!

– Ви навмисне не хочете сказати! З вас пашить заздрість. Так, заздрість!

– З мене заздрість? Та ви знаєте, хто я? Я – вам заздрити? – Я – вам? Я, який на вітер розкидає свою геніальність? Скільки мені радили видати збірник снів, і слава мені навіки гарантована! Розумієте га-ран-то-ва-на! Я той, хто дозволяє собі розкидатися вічністю, я та людина, що покликана втілити міт про велику людину!

Ні, це ж просто немисленне, аби він це виголошував, завагався я, адже це говорив Дом ще того першого вечора моїх розшуків, а цей тепер ніби пародіює його, проте чому все таки я чую саме це, а не щось інакше, і ніде поблизу нема ні Дома, ні відвідувача, і моя увага нібито нічим не розпорошена, бож я дивлюся на нього, а він доводить своє, допомагаючи собі обома руками, оскільки навколо нього вирують оповідачі снів, вигукуючи наввипередки:

– Дайте слово сказати!

– Я та людина, що покликана втілити міт про велику людину! Мої сни – перлини!

– Вистачить, вистачить, вистачить! Ви вже сказали своє слово, і то не одне!

– Ні, я щойно!

– Ні, тепер моя черга!

– Не ваша, а моя!

– Я не розповідав минулого разу!

– Я та людина, що нехтує вічністю!

– Ви – нехтуєте? Та ви кишки ладні собі випустити, аби добігти її!

– Ви напевно себе маєте на увазі!

– Не роз’юшуйтеся!

– Я вас позиватиму!

– Ви мене позиватимете? Ви, що жируєте на моїх снах?

– Та ви взагалі знаєте, що мені сниться!?

– Найменшого бажання не відчував знати!

– Це вам так не мине! Мені сниться.

– Ні, ні, ні! Я протестую!

– Мені сниться, я так само маю право, тепер моя черга, мені сниться, вам не вдасться перебити мені, я, вам просто не дозволю, даремно ви завдасте собі стільки труду, мені сниться, і не старайтеся! – мені сниться, що я зачиняю головний вхід якогось будинку, виходжу на вулицю й старанно прислухаюся, бо в повітрі сну висить майже нечутний тонкий звук, який змусив мене вийти надівір. Сонце саме сідає за ратушу, надворі тепло, і, хоч я не годен встановити, звідки походить цей звук, він ніби якось стосується мене, що мені трохи заважає, все ж на душі в мене світло. У такому настрої я доходжу до автобусної зупинки – їхати до опери. В мене в кишені квиток, чи я його купив, чи мені його подарували, якось не пам’ятаю, хоч факт мого непам’ятакня ніби трохи пов’язаний із невловним звуком, який змусив мене вийти з дому, але ця дрібниця якось залишається на дні мозку, і я їй не надаю значення, так само, як не надаю значення й тому, що мені вивітрилася назва опери, яку я їду слухати. Знаю лише, ніби щось відоме, те, що я люблю і чув багато разів, і тепер від пригадки, як я її знову почую, я такий задоволений, що починаю випромінювати цю приємність навколо. Вона виходить з мене німбами, більшає й стоїть уже завбільшки з п’ятиповерховий будинок ковпаком, і в цей ковпак, вибганий із моєї радости, в’їжджає автобус, яким мені треба їхати. Однак автобус ще не минув мене; він наближається, і я стежу, як він робить зиґзаґи в повітрі, перескакує сквери, і я вражений, як.

– А як же, повчіть, повчіть, як розповідати!

– І повчу! Так, повчу, бо тут, крім мене, ніхто не тямить розповідати снів. Зрештою, ніхто, крім мене, й не знає, що таке путній сон.

– Таж мій сон!

– Ваш? Що таке, дозвольте сказати, ваш сон? Ніщо! Я тут єдиний, чиї сни гідні цієї назви. Коли вже мені якась дещиця сниться, то завжди це просто роман, одразу сідай і записуй готовий шедевр.

– Вас отруїло газетярство, ви навіть по-людському не висловлюєтеся, а суцільною газетною мішанкою. Шабльонами!

– З таким самим успіхом я можу сказати, що вас отруїло шевство!

– До чого тут шевство? Я освічена людина, я книжки читаю, я.

– Я теж читаю.

– Ви, крім газетних вирізок, ніколи не тримали іншого в руках!

– Звідки ви знаєте? А коли тримав?

– З ваших висловів, он звідки! Ваше газетярство зробило з вас покруча!.

– Ну от прошу, ви кричите, вам хочеться мене образити, а я не ображаюся. ІІощо доймати людину фахом? Тим більше, що фах – у нашу добу переходове явище, бо за життя кожен змінює безліч праць, і чому ж назавжди пришивати йому якусь функцію, яку він колись виконував? Кожний з нас і в пелюшках лежав, однак дивно муляти дорослій людині пелюшками очі! Вчіться моєї витримки. Це головне. А вона походить від того лише, що в цій суперечці, як і завжди, я маю рацію. Ви ще духовно не доросли, аби образити мене, ми з вами не в однакових площинах.

– Це терор! Ви зловживаєте своєю кволістю! Бо коли я вас уперіщу, всі заступатимуться за вас, бо ви хирляк. Вас природа, замість сили й росту, встигла обдарувати лише капосним язиком. Видно, що плюгавіша людина, то вона капосніша!

– Ви одразу ж узагальнюєте, а це погано свідчить про ваші розумові здібності!

– Думайте ліпше про свої!

– Крім того, ваші сни від старання, з яким ви мене обливаєте помиями, ось усі свідки! – ані трохи не виграють. Натомість коли я оце зовсім недавно в одному товаристві, не тут, о ні, у вихованішому, пристойнішому й тямкоситішому.

– Ви собі забагато дозволяєте!

– Я ж не про вас! Коли я в тому товаристві розповів лише початок одного мого сну, мені негайно ж запропонували послати його «а конкурс сні® до Амстердаму.

– На конкурс снів?

– На конкурс снів!

– Чого ж ви цього раніше не оказали?

– Коли відбувається цей конкурс?

– Адресу дайте, бодай адресу!

– Не хвилюйтеся. Уже занадто пізно. Я навіть своїх снів не встиг послати. Усе відкладав, аж поки скінчився конкурс.

– Це ж просто нечуване!.Чому ви про це нас