Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

не міг вгамуватися через те, що він начебто «претензійний», А. І., А. І., А. І, повторював він мов заведений, а потім почав кепкувати: Абсолютний Ігнорамус, Абсолютний Імбецил, Антипатичний Інтелектуал і так далі. Він не міг триматися від образ, бо второпав: те, що ти написав, вийшло добре, Арчі, несподівано добре, а такі люди, як Імхоф, не схильні заохочувати молодих людей, їм подобається чавити їх, тому він причепився до двох-трьох виразів, аби просто продемонструвати свою зверхність, зокрема, до фрази про «колібрі, що нерішуче зависла в повітрі». Він аж сказився від злості, побачивши її, і викреслив злощасну колібрі своїм синім олівцем; іще одна-дві фрази змусили його стиха матюкнутися, але позитив полягає в тім, що тепер ти є повноцінним працюючим представником місцевої преси, або, як висловився Ед Імхоф, коли я спитала його, «цей хлопець нам підходить». Коли ж я розсміялася й поцікавилася: «Оце й усе, що ти маєш сказати, Еде?», він відказав: «А що, цього замало?» «А ти не хочеш подякувати мені за те, що я знайшла тобі нового оглядача?», спитала я. «Подякувати?», сказав він. «Ні, моя люба Розо, це ти маєш дякувати мені».

Як би там не було, Фергюсона взяли на роботу, і позитивний момент робочої угоди полягав у тім, що йому рідко доводилося пересікатися з Імхофом, оскільки вранці по середах і понеділках він мав бути в школі, а саме вранці в середу й понеділок він мав здавати звіти про вечірні ігри, які відбулися у вівторок та п’ятницю. Тому матір Фергюсона і далі продовжила сама завозити статті Імхофу, і хоча йому й доводилося по суботах ходити на наради з Великою Рибою (у маленькому ставку), щоби вислухувати догани за такий гріх, як «витіюватий стиль» (якщо вважати витіюватими такі фрази як «екзистенційний відчай» та «балетне па, яке суперечило принципам Ньютонівської фізики»), більшість з його розмов із Імхофом відбувалися по телефону, як, наприклад, тоді, коли шеф попросив його написати статтю, повністю присвячену баскетбольному тренеру Джеку Макналті після того, як його команда перемогла в шести іграх поспіль і збільшила свій рекорд переможних ігор з семи до дев’яти за сезон, або коли Імхоф попрохав Фергюсона ходити на ігри в піджаку та краватці, бо він був «представником» «Монклер Таймс» і «мав виглядати як джентльмен, виконуючи свої обов’язки», неначе носіння піджака та краватки мало якийсь стосунок до баскетболу, але то були часи, коли питання одягу й зачіски відрізняли старих від молодих, тож Фергюсон, подібно до багатьох хлопців з його школи, відпустив того року довге волосся, а короткі зачіски в стилі 1950-х вийшли з моди, причім зміни відбувалися й серед дівчат, які дедалі більше кидали мостити собі на голові вузлики та вулики з бантиками і просто зачісували волосся назад, щоби воно вільно спадало на плечі, і Фергюсону це видавалося значно привабливішим та сексуальним, тому він, досліджуючи людський ландшафт на початку 1965 року, дійшов висновку, що життя почало покращуватися, а в навколишній атмосфері відчувалося дещо позитивне.

Сьомого лютого восьмеро американських військових було вбито, а 126 поранено під час нападу в’єтконгівців на військову базу в Плейку – і бомбардування Північного В’єтнаму почалося. Два тижні потому, двадцять першого лютого, буквально через кілька днів після завершення баскетбольного сезону серед шкільних команд, Малкольма Ікса застрелили вбивці з «Нації ісламу», коли той виголошував промову в бальному залі «Одюбон» в районі Вашингтон-Хайтс. Здавалося, окрім цих двох тем не існувало більше жодних, писав Фергюсон в листі своїй тітці у Каліфорнії: дедалі більшого кровопролиття у В’єтнамі та руху за громадянські права в самій Америці, біла Америка воювала з жовтим народом Південно-Східної Азії, біла Америка конфліктувала зі своїми чорношкірими громадянами, котрі все більше й більше конфліктували між собою, бо цей рух вже встиг поділитися на фракції, а фракції почали ділитися на фракції фракцій, а, може, і на фракції фракцій у фракціях, всі конфліктували з усіма, а лінії розмежування були окреслені настільки чітко, що ніхто більше не наважувався їх перетинати, тож світ став настільки поділеним і розділеним, що коли Фергюсон безневинно спитав Ронду Вільямс під час побачення у січні, то виявив, що ці лінії ще й обмотані колючим дротом. То була та сама Ронда Вільямс, яку він знав ось уже з десяток років, худорлява й говірка дівчина, його однокласниця. Вона була не білою, а чорношкірою, як і багато інших учнів у середній школі міста Монклер, найбільш расово-інтегрованій школі району, в тому сегменті північної частини Нью-Джерсі, де кожна з сусідніх шкіл була або майже повністю білою, або майже повністю чорною, і Ронда Вільямс, чия родина була заможнішою за родину Фергюсонів і була чорношкірою (насправді, блідо-брунатною, лише трохи темнішою за шкіру Фергюсона), жвава й енергійна Ронда Вільямс, донька головлікаря терапевтичного відділу ветеранського шпиталю в сусідньому Оранджі, чий молодший брат грав захисником в баскетбольній команді Монклера, талановита й налаштована поступити до вузу Ронда Вільямс, яка завжди була Фергюсоновою приятелькою і поділяла його любов до музики, першою спала йому на думку, коли він прочитав, що Святослав Ріхтер виступатиме наступної суботи з цілковито Шубертівською програмою в театрі «Мечеть» у Ньюарку, тому Фергюсон спитав Ронду, чи не хотіла б вона сходити з ним на концерт, і не лише тому, що був впевнений, що концерт їй сподобається, а й тому, що вже два місяці він не бачив Емі і страшенно прагнув дівочої компанії. Йому хотілося побути з кимось, хто не був баскетболістом, Бобі Джорджем чи ненависним Едвардом Імхофом, а з усіх дівчат їхньої школи Ронда подобалася йому найбільше. Перспектива повечеряти надвечір в суботу в кафе Claremont Diner, а потім послухати Шуберта у виконанні одного з найкращих піаністів у світі привабила Фергюсона як спокуса, від якої не зміг би відмовитися жоден музичний гурман, але, як це не парадоксально, Ронда відхилила його пропозицію, а коли Фергюсон спитав чому, пояснила:

– Я просто не можу, Арчі.

– Це означає, що в тебе є приятель, про якого я не знаю?

– Ні, немає. Просто я не можу, і все.

– Але ж чому? Ти ж увечері незайнята, тож у чім проблема?

– Я воліла б не казати.

– Облиш, Рондо, це несправедливо. Це ж я, ти що, забула? Твій старий приятель Арчі.

– Ти достатньо кмітливий, щоби здогадатися самому.

– Ні, недостатньо. Я навіть близько не здогадуюся, про що ти кажеш.

– Тому, що ти білий, ось чому. Ти білий, а я – чорна.

– І це – причина?

– Гадаю, що так.

– Я ж не