Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

– Розумію, і я вдячна тобі за твоє запрошення, але не можу.

– Будь ласка, скажи, що я не подобаюся тобі. І я це зрозумію.

– Ні, ти мені подобаєшся, Арчі. І ти це знаєш. Ти завжди мені подобався.

– Ти розумієш, що кажеш?

– Аякже, розумію.

– Це ж кінець світу, Рондо.

– Ні, не кінець. Це – початок. Початок нового світу. І тобі доведеться просто прийняти це як реальність.

Хоч кінець світу, хоч початок, але Фергюсон з цією реальністю не примирився, і він завершив розмову з подвійним відчуттям незаслуженої образи й гніву, приголомшений тим, що така розмова й досі була можливою через сто років після завершення Громадянської війни. Йому захотілося з кимось про це поговорити, вилити комусь душу й пояснити ту тисячу причин свого смутку через те, що сталося, але єдиною людиною, котрій він міг відкритися в таких речах, була Емі, але Емі була тією особою, з якою він наразі говорити не міг, а що стосувалося його друзів у школі, то серед них не було жодного, кому він зміг би довіритися, і навіть Бобі, який продовжував їздити разом з ним щоранку до школи, і який продовжував вважати себе найвідданішим другом Фергюсона, навряд чи зміг би чимось зарадити в розмовах на таку тему, окрім того, у Бобі на той час були власні проблеми, любовні проблеми з розряду найбільш розпачливих, які тільки бувають в підлітковому віці: нерозділене кохання до Маргарет О’Мари, яка протягом останніх шести років безтямно кохала Фергюсона. Її кохання стало для Фергюсона джерелом постійного клопоту та приголомшення, бо відразу ж після своєї вікопомної розмови з Емі після Дня подяки він почав був гратися з думкою запросити Маргарет на побачення. Не те, щоб він палав бажанням потоваришувати з Маргарет, дівчиною нецікавою, але з надзвичайно привабливим обличчям, але після того, як Емі проголосила своє бажання цілуватися з іншими хлопцями, Фергюсон подумав, з деякою гіркотою, а чом би і йому у відповідь також не зайнятися поцілунками з іншими дівчатами, і Маргарет О’Мара була в цьому відношенні головною кандидаткою, бо він майже не сумнівався, що вона захоче з ним цілуватися. Та тільки-но він зібрався їй зателефонувати, як Бобі зізнався йому, що вмирає від кохання до тої ж самої Маргарет О’Мари, яка стала першим монументальним коханням його життя, але, на жаль, не виявляла до нього інтересу і заледве чула його, коли він до неї звертався, тому він попрохав Фергюсона втрутитися від його імені й пояснити Маргарет, яким хорошим та гідним хлопцем він є (це чимось нагадало ситуацію з фільму «Сірано де Бержерак», який Фергюсон та Маргарет дивилися в десятому класі на уроці французької літератури). Тому коли Фергюсон підійшов до Маргарет і спробував замовити слово за Бобі (замість того, щоби запропонувати їй себе), вона висміяла його і сказала, що він – Сірано. Тим сміхом все й скінчилося, і результатом стала поразка на обох фронтах. Бобі продовжував кохати її, і навіть якби Маргарет вхопилася за шанс зустрічатися з Фергюсоном, він твердо вирішив не запрошувати її на побачення, бо не міг вчинити так неблагородно по відношенню до свого друга. Це скінчилося тим, що в наступні два місяці він ні з ким з дівчат не зустрічався, а коли наважився таки запросити одну з них на побачення, то нею виявилася Ронда Вільямс, котра ввічливо дала йому копняка і пояснила, що Америки, в якій би йому хотілося жити, не існує і ніколи, скоріш за все, не існуватиме.

За інших обставин Фергюсон звернувся б зі своїми бідами до своєї матері, але він почувався вже надто дорослим для цього і не хотів засмучувати її розлогими емоційними тирадами про ті похмурі барви, в яких йому вбачалося майбутнє Сполучених Штатів. Майбутнє його батьків уже було достатньо похмурим: доходи як «Студії Роузленд», так і «Стенлі ТБ і Радіо» падали, а через те, що додаткові п’ятнадцять тисяч вже геть вичерпалися, різкі зміни були неминучими, тому для їхньої родини задуматися над тим, як вона жила й працювала, і навіть де вона жила й де працювала було лише питанням часу. Особливо було Фергюсону шкода свого батька, чий невеличкий роздрібний бізнес більше не міг конкурувати з великими магазинами, де надавали знижки, магазинами, котрі, як гриби, вигулькували в таких містах, як Лівінгстон, Вест-Орандж та Шорт-Хіллз, і дійсно: навіщо комусь було купляти телевізор у Фергюсонового батька, якщо такий самий телевізор можна було придбати на сорок відсотків дешевше в універмазі, розташованому лише за кілька миль від батькової крамниці? Коли на другий тиждень січня звільнився Майк Антонеллі, Фергюсон збагнув, що крамниця доживає свої останні дні, але батько все одно наполегливо підтримував заведений порядок, прибуваючи на роботу щоранку точно о дев’ятій і всідаючись за своїм верстаком у підсобці, де продовжував ремонтувати зламані тостери та пилососи, дедалі більше нагадуючи Фергюсону старого доктора Манетта з «Повісті про два міста» – напівбожевільного в’язня Бастилії, який сидів за верстаком у своїй камері, ремонтуючи черевики, рік за роком ремонтуючи черевики рік за роком лагодячи поламане господарське приладдя, і Фергюсон дедалі більше усвідомлював той факт, що його батько так повністю й не оговтався від Арнольдової зради, що його віра в родинні цінності була зруйнована, а потім на руїнах цих розтрощених цінностей єдина людина в родині, яку він і досі любив, врізалася на своєму авто в дерево й назавжди скалічіла його сина. І хоча батько ніколи про ту аварію не говорив, Фергюсон з матір’ю знали, що він думав про неї майже увесь час.

Справи в «Студії Роузленд» також стабільно погіршувалися, хоча й не так швидко, як в батьковому бізнесі, але матір Фергюсона усвідомлювала, що дні студійної фотографії вже добігають кінця, і тому вже певний час зменшувала кількість робочих годин своєї студії: від п’яти десятигодинних робочих днів на тиждень в 1953 році до п’яти восьмигодинних робочих днів у 1956, чотирьох восьмигодинних робочих днів у 1959, чотирьох шестигодинних днів у 1961, трьох шестигодинних днів у 1962 та трьох чотиригодинних днів у 1963, дедалі більше енергії приділяючи фотороботам для Імхофа в «Монклер Таймс», де її взяли в штат як головного фотографа газети, але потім в лютому 1965 року вийшла друком її книга про знаменитих людей «Садового штату» Нью-Джерсі і протягом двох місяців опинилася в прийомних більшості лікарів, дантистів, юристів та муніципальних працівників в усіх куточках штату, і Роза Фергюсон