Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

з невидимого «ніхто» раптом перетворилася на впізнаваного «дехто» і на емоційному підйомі, спричиненому успіхом цієї книги, вони вирішила податися до редактора видання “Newark Star-Ledger” (чиє фото красувалося у книзі) і попроситися там на роботу як штатний фотограф, бо хоча матері Фергюсона й було на той час сорок три роки (мабуть, забагато, еге ж?), багатьом вона видавалася на шість-вісім років молодшою, і коли той редактор переглянув її чималенький фотографічний доробок і згадав про свій компліментарний портрет в книзі відомих людей (який висів також на стіні в його домашній барлозі), він подався вперед і потиснув їй руку, бо річ була в тім, що у них якраз утворилася вакансія, і Роза Фергюсон зі своєю фаховістю як ніхто інший підходила для того, щоби заповнити ту прогалину. Зарплатня була невелика, приблизно стільки, скільки давала їй фотостудія плюс гроші, отримувані в Імхофа в середньому за рік, тому загальну фінансову ситуацію їхньої сім’ї вона і не покращила б, і не погіршила б, але тут батько Фергюсона висунув чудову ідею: закрити «Стенлі Радіо й ТБ», яка протягом останніх трьох років працювала у збиток, і негатив перетворився на позитив, який став іще позитивнішим після того, як Сем Браунштайн умовив батька піти на роботу до його магазину спортивних товарів у Ньюарку (або, як висловився Фергюсонів батько в один з рідкісних моментів відвертості, «обміняти з доплатою кондиціонери повітря на рукавички бейсбольного ловця»). Таким чином, навесні 1965 року як «Студія Роузленд», так і крамниця «Стенлі Радіо й ТБ» закрилися назавжди, а з огляду на те, що Фергюсон збирався восени до коледжу, батьки сказали, що пора замислитися над продажем їхнього будинку і орендою меншого помешкання поближче до їхньої нової роботи, в результаті чого вивільниться сума достатня для покриття витрат на навчання Фергюсона у коледжі, бо з якоїсь причини батько негативно ставився до ідеї попрохати стипендію (дурнувата пиха чи пихата дурість?) або взяти участь у програмі «Вчись і працюй», бо, як пояснив батько, йому хотілося, щоби його хлопець «працював над навчанням, а не працював, навчаючись». А коли Фергюсон запротестував і сказав, що батько верзе абсурд, матір підійшла до батька, цьомкнула його в щоку й відказала: «Ні, Арчі, це ти верзеш абсурд».

Того року день народження Фергюсона припав на середу. Йому виповнилося вісімнадцять, і він отримав право вживати алкоголь в будь-якому барі чи ресторані Нью-Йорка, одружуватися без дозволу своїх батьків, гинути за свою країну, бути підсудним – але не голосувати на муніципальних, штатівських та загальнонаціональних виборах. Наступного дня, четвертого березня, він прийшов додому зі школи й виявив у поштовій скриньці листа від Емі. «Любий Арчі, йшлося в ньому, міцно цілую тебе в день твого народження. Скоро, мій милий. Скоро, дуже скоро – якщо тобі й досі цікаво. Я всіляко намагалася не думати про тебе, але не змогла. Нинішня зима така холодна, особливо в цій кімнаті з розчиненими вікнами. Я просто замерзаю! З любов’ю, Емі».

Не здогадуючись, що означає «скоро», а тим паче «дуже скоро», Фергюсон не втямив, що хотіла сказати Емі, хоча тон листа видався йому вельми оптимістичним. В нього з’явилася спокуса відповісти бурхливим емоційним листом, але потім він вирішив почекати, допоки вирішиться питання з коледжем, що мало статися аж в середині наступного місяця. Якщо ж до того часу Емі надішле іще одного листа, то він відповість негайно, але вона не написала, і стан невизначеності продовжився. Фергюсону здавалося, що він виявляв силу характеру, хоча згодом, аналізуючи свої дії з висоти прожитих років, він збагнув, що просто виявляв впертість. Гордовиту впертість, яку він зрештою змушений був кваліфікувати як впертість тупу й віслючу.

Сьомого березня двісті співробітників поліції штату напали на 525-х демонстрантів, які виступали за громадянські права в місті Сельма і збиралися перетнути місток імені Едмунда Петтуса й піти маршем на Монтгомері, протестуючи проти дискримінації в сфері виборчих прав. Відтоді та дата назавжди залишилася в історії під назвою «Кривава неділя».

Наступного ранку морські піхотинці США висадилися у В’єтнамі. Два батальйони, відряджені для захисту військово-повітряної бази в Данангу, стали першими бойовими підрозділами розквартированими в тій країні. Кількість американських військових у В’єтнамі сягнула 23 тисяч. До кінця липня ця цифра зросте до 125 тисяч, а призовні квоти збільшаться вдвічі.

Одинадцятого березня священика Джеймса Дж. Ріба з Бостона, штат Массачусетс, забили до смерті в Сельмі. Під час нападу постраждали двоє інших білих священнослужителів Унітаріанської церкви.

Шість днів потому місцевий суддя постановив, що марш з Сельми до Монтгомері можна продовжувати. Президент Джонсон підпорядкував федеральному уряду Національну гвардію і послав додаткові 2200 військовиків для захисту демонстрантів, і двадцять першого березня марш розпочався. Того ж вечора Віолу Луіццо, матір п’ятьох дітей, яка приїхала з Алабами взяти участь у заході, було застрелено у власному авто членами Ку-клукс-клану, бо біля неї на передньому пасажирському кріслі сидів чорношкірий чоловік.

В понеділок двадцять другого березня приголомшений і розгублений Фергюсон відновив свою роботу в газеті «Монклер Таймс». Після завершення баскетбольного сезону минув місяць, і настала пора бейсболу, жахливого й прекрасного бейсболу, висвітлення якого було справою зовсім інакшою в порівнянні з баскетболом, настільки інакшою, що спершу Фергюсон навіть подумав, що не впорається, але йому було б вкрай важко не писати для газети, бо він тужив за написанням репортажів про ігри так, як тужить за цигарками курець, коли в нього закінчується пачка, а той додатковий час, який Фергюсон виділив на складання віршів, не породив жодної поеми, вартої уваги – лише низку невдалих віршів, які настільки його розохотили й розчарували, що він почав ставити під сумнів наявність у нього хоч якогось таланту до поезії взагалі, тож тепер, коли з часу автомобільної аварії минуло чотирнадцять місяців (і стільки ж з того часу, як він кинув займатися бейсболом), можливо, настала пора випробувати себе й подивитися, чи зможе він знову вийти на ігровий майданчик і при цьому не впасти в тремтливий стан безглуздої скорботи й жалю. Фергюсон переконував себе, що неодмінно відчує отой наелектризований ентузіазм високошвидкісного написання, відчує задоволення від споглядання, як Бобі Джордж відбиватиме битою м’ячі, задоволення від розмов з селекціонерами професійних ліг, які неодмінно приїдуть придивитися до Бобі, а якщо йому вдасться привчити себе до думки, що він більше ніколи не гратиме в бейсбол, то тоді до нього повернуться колишні відчуття, він зможе насолоджуватися запахом скошеної трави, споглядати білі м’ячики, що мчать у синьому небі, чути звуки контакту м’ячів з битами та шкіряними