Читати книгу - "Вигнання з раю"

Гриша гнав мотоцикла по дорозі і непомітно для себе став розмовляти з мотоциклом, з дорогою, з полями, з небом, з хмарами і птахами. Отой Шпугутькало, чи як там його, хоч і негідник, а поцілив у болюче місце. Як порятуватися від пекучого болю в душі? Ой червоний бурячок, зеленая гичка… Газонути б спересердя так, щоб мотоцикл зірвався з горбка, і полетіти світ за очі. Приземлишся в автоінспекції. Путі несповідимі… І корови могли б літати над фермами, помахуючи рожевими крильцями. А з ким доведеться мати справу Дашуньці? Тут чудеса потрібні інші. Щоб просо само ставало пшоном; щоб помідори росли в шкаралущі, як волоські горіхи, і не гнили, ждучи транспорту; щоб у цукровому буряку цукор збирався в грудочку, як кісточка в абрикосі, щоб… Кожному б хотілося навчитися літати в просторі, жити без їжі, взнавати майбуття і взагалі… А за кого виходити дівчатам заміж у селі? За трактори й комбайни? Ой знав, нащо брав таку невеличку, мене мати годувала, як перепеличку. Чужу любов ненавидять, коли своєї не мають. Орати впоперек. Школярів на поля, школярів на поля! А в раю діти були? Десь там міста й містечка оголошують себе без’ядерними зонами. Крапля в морі. А в нас усі степи без’ядерні й безракетні, тільки пшениці та кукурудзи, буряки та гречки. А пам’ять? Чому мало дітей родиться в степах? Факти дійсно мали місце. Мої коні, твоя бричка, моя жінка химеричка. Питання треба обговорювати. Вживати конкретних заходів. А дітей мало і в степах українських, і в білоруських лісах, і в Прибалтиці. Вважаємо критику правильною. Гірка пам’ять війни, закодована в свідомості молодих матерів. Взяли підвищені зобов’язання. А дітей мало. Бешихо колюча-болюча, тут тобі не стоять, кості не ламать… Всі, як один. «Мы — эхо, мы — эхо, мы — нежное эхо друг друга…» А може, я не голова, а «самозванець»? Як отой Лжедмитрій? I на мене все валиться, мов сніг на голову. Становище гірке, як жовч. «Жигулі» вже без черги. А дітей мало. Іди собі в краски, там будеш пить і гулять і вигоду мать… Тверда порода українська! Чоловік каже: ячмінь, жінка каже: гречка. Чоловіки керують, а жінки царствують. Хор наївних виспівував: «Ой хто в лісі, озовися!» А він був у степах і не мав ніякого наміру зміняти їх на всі приваби і принади світу. Гримів на чорному мотоциклі, в чорному диму, в чорних думах пам'яті й незлагод. Не знав модних внутрішніх монологів і архетипів словесних структур — звертався до самого себе і до степу, до неба й до сонця, і слова спліталися давні й нові, а душа рвалася поза ними і понад ними, хотіла безмежжя й сили, як в оцього степу, як в оцієї всеплодючої могутньої землі з її потужними грудьми і щедротним лоном, з вигинами-перегинами, заломами-переломами, сплесками-переплесками.

Дашуньку знайшов на фермі, хотів розповісти їй усе, але сказав тільки одне слово:

— Думографія!

— Ти вже, бачу, скоро здурієш на цій роботі,— співчутливо поглянула вона на Гришу.

— Пошани ще не заробив, а знущання самі сиплються! — зітхнув він.

Ой лопнув обруч…

Гриші приснилося, ніби він головний міністр або візир фараона, і ось він стежить за розбудовою і прикрашанням царської столиці, наглядає за спорудженням дому вічності фараона, тобто гробниці, насолоджується виглядом корів, захоплюється веденням польових робіт, а слуги кричать йому: «Прийми свіжі продукти і їж, о начальнику города і візирю, щасливе начало, щасливий рік, вільний од зла».

Він прокинувся і трохи полежав, не наважуючись розплющити очі. До чого б воно такий дурний сон? Дашуньки не спитаєш, бо вже побігла на перше доїння, та Дашунька в сни й не вірила — вона вірила в ідеали. А ідеалів у жінок багато, і всі вони великі і не маліють, розростаються до безмежності й безконечності. Скажи Дашуньці про такий сон — засміє і затюкає. Куди, мовляв, тобі до візирів, як ти на посаді голови сільради нічим не можеш відзначитися! А чим тут відзначишся, коли дядько Зновобрать лишив йому такий спадок? Все нове, все вже збудоване, відкрите й пущене в діло, все діє, функціонує, справляється з обов’язками, виконує своє призначення, а ти тільки сиди і читай закони, як підказує Ганна Панасівна.

Щоправда, в нього все почалося з неприємностей. Якісь безглузді перевірки, якісь заяви, дописи, сигнали. А може, це випробування на міцність? Без неприємностей життя стає пісне і взагалі втрачає ціну.

Переснідавши (чашка молока і окраєць хліба), Гриша на мотоциклі підскочив до сільради, сказав Ганні Панасівні, що поїде в поле, де вже почали копати буряки, і помчав до свого колишнього напарника Педана.

Педан переживав епоху відродження й розквіту. Кінчилися часи, коли йому спихали стару техніку, тепер уже він одержував і освоював тільки нове і найновіше, і вже йому викрасовуватися на дошках пошани, в президіях зборів, на газетних сторінках. Що ж, заробив чоловік, дотерпівся і досягнув. Хто заздрить — хай спробує стати на Педанове місце. Тут не знають таких конкурсів, як у технікуми готельного господарства або на юридичний.

А от Гриші кортіло знов вернутися на комбайн. Зернові скосили й без нього. Там простіше. А бурячок — зілля строге. Копай його — не перекопаєш.

Комбайн у Педана був новісінький, щойно з дніпропетровського заводу. Синенький, як каструлька, акуратний, мов космічний апарат. Не реве, не переривається, тільки клекіт від нього і якесь ніби полегшене зітхання після кожної порції бурячків, видобутих з твердих обіймів землі. Копання ще тільки почалося, перші дні, а вже на полі купки буряків, уже не встигають вивозити, вже бракує машин. Що ж буде далі?

Педан підійшов до краю загінки, Гриша скочив до нього, прилаштувався поряд, потиснув йому лікоть.

— Здоров!

— Здоров.

— Копаєш?

— Копаю.

— А вивозять?

— Погано.

В Гришиній голові запрацював механізм нових обов’язків. Ну, поговорити з Зінькою Федорівною — це ясно. А ще? Негайно створити депутатську групу для допомоги. Він сам її і очолить. А для оперативнішого втручання попроситися на комбайн. Змінним до Педана. Щоб агрегат не зупинявся.

— Прийшов проситися твоїм змінним! — крикнув він Педанові в вухо.

— А чого ж, давай.

— Зінька Федорівна не буде проти?

— Вламаємо.

Гриша кричав Педанові у праве вухо, а ліворуч від комбайнера всілася, не знати звідки й прилетівши, довгохвоста сорока і скрекотіла йому в ліве вухо.

— А це звідки? — здивувався Гриша. — Вісті на хвості приносить?

— Це Маргося, — усміхнувся Педан. — Привчена. У мене на груші гніздо, сороченя й вивалилося. Я підібрав, вигодував, тепер не