Читати книгу - "Вибрані твори"

— Ні, з роботою впораємося. От тільки на душі у мене так, як у матері, що віддає своїх дочок: і радісно і тривожно… Відлетіли від мене мої горлиці… Завтра нові прилетять…

І навіть голос у Софії став на диво схожий на материний, переснований втіхою і тихою печаллю.

XXVІІІ

Свирид Яковлевич, не заховуючи свого задоволення, слухав чіткі відповіді Леоніда Сергієнка. А той, і сам почуваючи свою силу, так «різав», начеб строєвим кроком карбував гомінку землю. Навіть звідкись у голосі знайшлися солідні басові струни, і Леонід особливо натискав на них, коли громив троцькістів, бухарінців, зінов'ївців та іншу погань.

— Досить, Льоню. Коли так на іспитах будеш відповідати, то п'ятірка тобі по історії ВКП(б) забезпечена. Порадував старого, — схвально промовив Мірошниченко, підводячись з-за столу. — В добру путь, Льоню. Будь достойним командиром. Пильнуй, щоб ніяка гадина не підповзла до нашого серця.

— Постараюсь, Свириде Яковлевичу!

— Знаєш, як неспокійно тепер у світі…

— Знаю, Свириде Яковлевичу…

Помовчали.

— Кажеш, алгебра тебе непокоїть?

— Тільки вона. — Леонід глянув у вікно і здивовано вигукнув: — Ой, Свириде Яковлевичу! Пропав ваш відпочинок: світає!

— Невже розвидняється? От тобі й маєш! І не помітили, коли ніч пройшла. Ти чого з Кушнірем ніяк не помиришся?

— Скупий він рицар. Поговоріть ви із ним, щоб не притискав копійку там, де не треба. Ми, комсомольці, краще хотіли зробити: збудували б пару дубків і сіно зразу б підвозили на заготовчий пункт. Не прийшлося б коні перед жнивами морити чи горюче витрачати. Економія — економією, а розмах треба ширший мати.

— Вірно, комсомольське плем'я. Тільки, гляди, не віддасть він за тебе дочки, — засміявся Мірошниченко.

— Це ми ще побачимо! — рубанув зопалу і почервонів.

— Ну, Льоню, я в МТС їду, а ти прямуй додому — відпочинь.

— Ні, я в колгосп. Сьогодні возовиця починається.

— Зараз же мені додому! Чуєш?

— Слухаюсь! — витягнувся по-військовому і через хвилину невинним голосом запитав: — Свириде Яковлевичу, от ви приїдете в МТС, то відпочиватимете?

— Саме тепер завалюсь спати! Що видумав!

— А як же я можу завалитися спати. У вас же школу проходжу!

— Не люблю неслухняних учнів. Тебе куди підвезти?

— На поле. До стайні.

Машина, розводячи зелений світ, легко пішла по вогких од туману і роси коліях. Світання мінилося з кожною хвилиною, широкими повівами переміщувало барви і тіні, потім враз бризнуло промінням, і над обрієм на золотих вервечках загойдалися парашути хмарин. Дівочою рукою кликала до себе просвітлена налита нива, мерехтіла сережками і тихо співала землі колискову.

Та вже прокидалася земля.

За житами басовито обізвався трактор і розбудив перепілку. Перебравши ногами теплі крапчасті крашанки, вона комусь проспівала: «спать підем» і здивовано повела сірою голівкою в бік дороги.

В червоній хусточці, як саме світання, ішла на поле молода ланкова, і вслід за нею пухнастий шлях обсівався квітами невеличких дівочих слідів. Два вже літніх бригадири, сперечаючись і розмахуючи руками, підійшли до зеленої повені жита і — наче в ріку пірнули — зрідка над колоссям зачорніє картуз, та й знову нема. Біля Бугу незадоволеним киргикан-ням кажар обізвалися сіножатки, а потім застрочили рівно, ритмічно, відганяючи од берега табунець червонооких нирків. До лугу, мов квітник, помчала машина з дівчатами, і широка пісня довго розтікалася над блискавицями доріг.

«Припізнився трохи», — оглянувши поле, Леонід сів на воза, розкрив алгебру.

Добрі лискучі коні побігли пружною луговою дорогою.

— Корінь зведеного квадратного рівняння дорівнює половині другого коефіцієнта, взятого з супротивним знаком, плюс — мінус корень квадратний з квадрата цієї половини — без вільного числа… Це ми знаємо, — косуючи, як птах, одним оком у книгу, перевіряв себе хлопець… — Корінь повного квадратного рівняння дорівнює дробові… дорівнює дробові. дробові… — І вже забувши про все, не бачить, як назустріч йому випливають перші фури із сіном, як весело переморгується і пирхає молодь, спостерігаючи за своїм товаришем.

— Льоню! А плюс Б — скільки буде? — переливається здоровим сміхом басовитий голос двадцятилітнього велетня Прокопчука.

— А-а-а! Це ти, подвійний знак! Бідні, бідні коненята — аж з шкури вилазять, такі центнери везучи, — зразу ж відповідає Леонід.

— Товаришу «академік», А плюс Б — скільки буде? — обзивається задьористий тенорок невеличкого смаглявого Бориса Зарудного, і всі хлопці разом з Леонідом вибухають сміхом.

— А я вже нову формулу чув, — невгаває Прокопчук. — Леонід плюс Надійка дорівнює опануванню всієї алгебри.

— А ти скажи: чому дорівнює Леонід плюс Степан Кушнір?

— Ха-ха-ха!

— Ей ви, многочлени, хоч із хур кубом не позлітайте, бо розпадетесь на первісні чинники, — весело обзивається «академік».

Леонід набирає сіно аж біля електростанції. Один вигляд нової будови, що пароплавом зупинилась на живій сітці опромінених хвиль, знову викликає недобре почуття до Степана Кушніра. «Проморгав, проморгав», — перекривляє про себе інтонацію голови. — А послухався б нас, молодих, і не проморгав би. Який ти тепер план покажеш…»

— Дядю Льоню, візьміть мене із собою, — підбігає до високої хури Андрій Горицвіт.

— Отакої! — не стільки здивований проханням, як тим, що його вперше назвали дядею, протягає Леонід. — Чому ж ти, одночлен, не біля машини?

— Вони ще удосвіта на завод поїхали. Візьмете?

— Чого ж? Врублимо і вилізем на хуру. Помагай, Андрію!

Хлопчак, хоча й чує приховану насмішку в голосі Леоніда, але обома руками вчеплюється в мотуз, повисає на ньому і, в ритм рухам парубка, усім тілом тягне вірьовку донизу.

— А ти мастак до роботи, — хвалить Леонід. — По конях! Андрій проворно вибирається на хуру. Звідси перед ним розкидається, неначе казка, усе Забужжя.

— Дядю Льоню, так ви дубки і не побудували?

— Не побудував, піонерія, — хмурніє. — Але ось катер швидко закінчимо. Вже моторчика дістали, прочистили…

— Я знаю. З автомашини. А мене навчите коло катера ходити?

— Аякже! — говорить таким тоном, що не розбереш, чи сміється, чи погоджується.

— Спасибі, дядю Льоню. — Хлопець замовкає, а потім, запинаючись, ніяково повідомляє: — Від Надійки Кушнір є телеграма Післязавтра приїде. Це Івась мені похвалився. — Найтяжче було сказане, і хлопчак, не дивлячись на Леоніда, стає на весь зріст, оглядаючи навколо співуче привілля.

— Андрію, провір мене по алгебрі. Ось за цими правилами прослідкуй, — сміючись, притягує його до себе Леонід. Вони щільно обоє умощуються на передкові, і їхні обличчя стають поважними, зосередженими.

* * *

Степан Кушнір пізно повернувся з сельбуду, задоволений і зборами, і самим собою.

— Світи, стара, гас, — розсипав копійку! А скоро електрику засвітим, — зі сміхом звернувся до дружини. — Жаль, що ти сьогодні на зборах не змогла бути. Розумієш, розумієш, план мій прийняли одноголосно. Навіть Льонька Сергієнко виступив «за». З нього міг би колись