Читати книгу - "Драматичні твори"

Михайло. Що за песимізм? Ха-ха-ха! Недавно ти свою працю і взагалі штуку вихваляв, а зараз землю й хліборобство хвалиш?..

Маруся. Цей сезон на дачі Іван частенько став впадати в песимізм... Мені здається, що він скучає тут зо мною.

Іван. Боже сохрани! Нерви, мила! Знаєш, брат, зараз я не тілько Карпові, а й тобі завидую!

Михайло. А я тобі!

Іван. Ха:ха-ха! Виходить, всі ми незадовольнені, всі один другому завидуєм, і кожному здається, що другому краще, ніж йому. Цікаво!..

Михайло. Я, власне кажучи, всім задовольнений і завидую тільки вільним професіям і талантам: незалежне становище, сам собі пан, і обов’язків ніяких.

Іван. Ой, ке кажи! Незалежність і панування без обов’язків неможливо! Ти в своїй праці щодня йдеш битим шляхом, без критики, гарантірований казначейством і зараз, і в будущині... Тут виростає самопевність, а самопевність дає душевний спокій! Наш же брат, артист, підлягаючи суду не тільки бездарних рецензентів, але суду кожного, навіть неосвіченого слухача, певного шляху не має, іде в своїй праці наосліп; живе щодня ілюзіями, без гарантії будуЩини, з тисячами щоденних неприятних випадків. При таких умовах до самогіевності далеко, до спокою і задоволь-нення — ще дальше!..

Кар по. Правда, правда! Тяжка праця! Дивитись приятно, а буть в шкурі артиста я б не хотів!

Іван. Ще поки ти на сцені, то ніби почуваєш задоволь-нення: публичність цікавиться тобою!.. Але це тільки так здається!.. Власне кажучи, цікавляться не тобою, а тією істотою, яку ти на сцені твориш всіми своїми нервами і доводиш публику до ілюзії. Ілюзії зникли — і ти один! Громадське життя, зо всіми своїми питаннями, пливе мимо тебе, як щось чуже... От тоді почуваєш суєтство такої праці, і хочеться сховатись так, щоб тебе ніхто не бачив і ти щоб нікого не бачив, зоставшись самим собою, а не в шкурі витворених персонажів, які тебе вже навіть не цікавлять!

Михайло (зітхає). Ніхто не віда, як хто обіда!..

Мовчать.

А ти задовольнений, Карпе?

Карпо (сміється). Я про це не думав і не думаю: ніколи, брат!

Іван. Робоча дисципліна! А? Натурально. А що натурально, то й гарно, й приятно, й спокійно; всі ж видумані людьми професії псують найкращого чоловіка, а в кінці кінців перетворюють саму здорову людину в неврастеніка, дітей же цих нещасних роблять дегенератами!..

Михайло. Наташа! Я, єй-богу, роздягнусь і не піду гулять!

ЯВА II

Ті ж і Н а т а ш а.

Наташа (виходячи). Що за нетерплячка! Я чула вашу розмову і готова сперечатись без краю! Іван Макарович сьогодня хоче все прогнать з життя людського і проповідує смерть!..

Михайло. Ходім уже! Я хочу прогулятись і тобі треба купить...

Наташа. Стривай! Тільки мертвяки можуть... АхРЗон-тик забула! (Побігла в кімнату.)

Михайло. Ну от! Де ж тут будь спокійним!

Всі сміються.

Наташа (вискакує з зонтиком). Спокій — смерть. Життя — вічна праця, вічне незадовольпення; вони приму-сюють чоловіка шукать кращого, і .в цім — прогрес. Чоловік повинен кипіть, кипіть і кипіть, а википів, прохолонув — спи!

М и х а й л о. Я вже википів (сміється) і йду спокійно подихать чудовим повітрям. (Іде.)

Іван. Прошу!

Наташа (за нею Іван і Карпо. На дверях). Ти, Миша, ніколи не кипів! (До Івана.) Миша спаз і спить посеред сонних педагогів. Нудно так живій людині. Я не люблю життя сонного, одноманітного, як маятник. Як собі хочеш, Миша, я йду на сцену.

Голос зникає. Вийшли.

ЯВА III

Маруся, К а т р я і П р і с ь к а.

Маруся. Катерина!

Ёходе .Катерина.

Приготовляйте стіл для сніданку, я зайду тільки в кондитерську і скоро вернусь. (Виходе.)

Катря. Прісю! Неси сюди посуду.

Входить П р і с ь к а, з тарілками і скатеркою; накривають круглий стіл, що стоїть серед хати.

Надокучили вже гості — ніколи й погулять.

Пріська. Сьогодні вже всі, слава богу, роз’їжджа-ються.

Катря. А бідна Марія Даниловна зостанеться з дітьми сама! Сумно буде.

Пріська. Чого сумно? Менше роботи, та й тільки. Я без роботи ніколи не сумую! А прийде твій коваль, а мій Мах-метка — і буде нам весело! Може, ще Махметка сторожем у наш двір стане.

Катря. Та я не про нас. Я кажу, що пані нашій буде сумно.

Пріська. А моряк?

Катря (дивиться на Пріську мовчки). Хіба?

Пріська. Атож!

Катря. Диви!

Мовчать.

Що ж це його давно так не видко?

Пріська. Жде, поки Іван Макарович виїде.

Мовчать.

Коли чоловік та жінка, як от наші, надовго розрізняються, то обоє розвагу знайдуть... Так скрізь... Думаєш, що Іван Макарович там десь буде сумовать?

Катря. А може, й буде, він сильно любе паню.

Пріська. Любе, а сумовать не буде! Якраз, такий він! Ще жінка, розрізнившись з чоловіком, буває, що зостається вірною йому; а чоловік — ніколи в світі. Вони гірші нас, я їх за це ненавиджу!

Катря. А Махметка?

Пріська. Такий же! Татарська собака!.. Ще позавчора бачила, як присідав біля Мотрі... Ну й зацідила ж я його в мордяку, аж зубами клацнув!

Катря. Ха-ха-ха!.. І нічого?

Пріська. Вишкірив зуби, промовив: раз, два!—та й годі! Я, Катре, зла буваю, як собака, на увесь світ зла: правди нема! От і зараз: яка це правда? Вони пішли на проходку, а ми їм готуй снідання. Хіба, ти думаєш, трудно панею бути?

Катря. Певно, трудно. Треба учитись багато!

Пріська. Нічого не треба! Треба тілько гарно одягатись — і пані... Я служила в Одесі, в гостиниці, з одною дівчиною,— її теж Катрею звали,- - а потім я у неї служила за горничну! (Клаца язиком.) От і знай!

Катря. Кому яке щастя!

Пріська. Правда, що вона гарна була, як намальована; пани їй проходу не давали... Вони страх люблять гарних дівчат; хто б вона не була — їм все одно, аби гарна! Єй-правда! І взяв її якийсь панич. Потім, через год, чи що, наймаюсь я до пані. Дивлюсь — аж то Катря, тільки вже не Катрею зветься, а Ларисою., Розряджена в шовк, черевики на високих корках, голова як куделя, на все гіхека... А сміятись вивчилась так гарно - прямо як канарейка