Читати книгу - "Володимир"

- Не Ярополк? Княже Володимире, ти глузуєш з мене... Навіщо?! Хто ж мій батько?

- Був час, коли все було не так, як нині, - смутно сказав Володимир, - був час, коли мати твоя поховала мужа свого Ярополка й любила мене... Від любові цієї, від гріха нашого ти й народився, а я... твій батько.

Святополк стояв у кутку порубу й пильно дивився на князя Володимира, що сидів на пні, похиливши низько голову. Мить - він здригнувся, здавалось, хотів кинутись уперед.

Але мить була така коротка - Святополк не думав іти вперед, він обхопив голову руками, стиснув зуби так, що навіть Володимир почув скрегіт, і підвівся...

- Ти - мій батько? - крикнув він. - Ні, ти жартуєш, княже Володимире. Ти хочеш мене обдурити, як множество людей... Не вірю, чуєш, я не вірю, княже!

У Володимира нестямно колотилось серце. Страх, рани далекого минулого, скорбота, що так усе сталось, що він знову стоїть перед тінню брата Ярополка, а може бути - плодом своєї любові, перед сином, розривали його душу.

- Святополче, - вставши з пенька, хрипко промовив він. - Брата Ярополка нема, кості матері твоєї Юлії поховані в Херсонесі, я один нині відповідаю й мушу відповідати за наш гріх. Правду говорю, ти - мій син, іди ж до мене.

І він справді був би безмежно щасливий, з його душі, мабуть, спав би той тягар, який протягом багатьох і багатьох літ гнітив його, коли б Святополк пішов до нього, простягнув свої руки.

Та Святополк не рушив з місця.

- Жорстокий, безжальний княже, - прохрипів він. - Зараз я вірю тобі, але навіщо, навіщо ти мучив мене, зробив таким, яким я є? Вже мені пізно змінюватись, чуєш, - він на мить замовк і кінчив, - я проклинаю тебе!

Володимир зрозумів, що сталось, - Святоиолк устами своєї матері проклинає, ненавидить його: у цю ніч, в цьому порубі нічого не можна зробити.

- Що ж, Святополче, - сказав він, - ти проклинаєш, а я... я прощаю тебе.

Князь пішов до дверей порубу, рішучим рухом, так що забряжчали засуви, широко розчинив їх.,

- Ось двері розчинені, - промовив Володимир, - іди, Святополче...

Він першим вийшов земляними сходами з порубу, побачив воєводу Вовчого Хвоста й грйднів.

- Я увільнив князя Святополка з порубу, - сказав Володимир воєводі. - Віднині він житиме на Горі. Пустіть його.

Надворі сіявся дощик. Низько иад Горою пливли кошлаті важкі хмари, із-за них крадькома визирали зорі. Було холодно, вогко, пусто.

6

В один з перших днів зарева* (*Зарев - серпень.) князь Володимир дізнався про кончину колишньої жони своєї - княгині Рогніди. Розповів йому про це єпископ Анастас, що до світання прийшов у терем, побудив князя.

- Нині вночі, - скорботно промовив він, - у бозі спочила княгиня Рогніда - черниця Анастасія.

- Вона тяжко хворіла, страждала? Чому мені не повіли про це? - повернув голову до єпископа й подивився на нього якимись великими очима князь Володимир.

- Княгиня не веліла комусь говорити про свою хвор, - відповів Анастас, - і не турбуйся, княже, вона не мучилась, не страждала, дні й ночі проводила в самоті, вкушала хліб та воду, давно вже нікого не хотіла бачити, токмо вчора покликала мене й висповідалась, а вночі тихо спочила, пішла в світ інший...

Єпископ, це було помітно, розповів не все, що знав про кончину Рогніди, він був єдиним свідком останнього дня її життя, останнім розмовляв з нею, але князь Володимир не став у нього нічого запитувати: якби Рогніда щось хотіла йому переказати, Анастас сказав би про це.

- Де лежить її тіло?

- У Предславині, в теремі, княже.

- Коли її поховаємо?

- Завтра, княже.

- А де?

Єнигскоіг на якусь хвилину затявся.

- Княгиня Рогніда простила всіх і просила, аще завинила, її простити, тіло ж заповідала поховати без почесті й слави там, де й жила, - в Предславині, вона-бо давно зреклася суворого світу, як і світ зрікся її, а все добро своє заповідала церкві...

Стоячи біля вікна, Володимир довго дивився, як надворі починає снуватись павутиння світанку, потім обернувся до єпископа й сказав:

- Не будемо судити... Рогніда зробила так, бо ніколи не дбала про суєтну славу, але для слави нашої й церкви її слід поховати як княгиню.

Єпископ схилив голову - він згоден був з думкою князя.

- Велю, - суворим голосом сказав Володимир, - віддати погребову почесть моїй жоні Рогніді як княгині, тіло ж покласти там, де сама побажала, - в Предславині.

Володимир замовк. За вікном усе більше розпалювалось денне світло. Проміння його впало на бліде обличчя, високе чоло.

- І ще я хочу, - важко передихнувши, закінчив князь, - попрощатись з нею. Уночі ми з тобою, отче, підемо в Десятинну церкву.

Ніч. Нічого не видно. Десь у пітьмі лунають кроки. Кілька чоловік пробують землю посохами, спускаються шляхом, що веде від воріт Гори. Ось вони, чути, повертають ліворуч, прямують через яр до Десятинної церкви, обриси якої вимальовуються на сірій тканині неба.

Скоро, либонь, буде дощ, парить, важко дихати. Небо перерізала сліпуча блискавка, й на мить стало видно, як люди зупинились на пагорку - високі й чорні, прямують до дверей церкви. Вдарив грім, на землю падають великі краплини.

У бабинці Десятинної церкви горить кілька свічок, жовте проміння їх освітлює пізніх, одягнутих у темні м'ятли* (*М'ятли - довгі темні одяги.) гостей - попереду священики, за ними з посохом у руках єпископ Анастас, поруч з ним князь Володимир.

Дерев'яна, видовбана з товстого стовбура липи корста з тілом княгині Рогніди стояла в правому притворі церкви, навкруг неї горіло у високих срібних світильниках багато свічок. Коли князь і священики стали туди наближатись, то почули голос, що одноманітно читав слова з псалтиря, а далі побачили черницю, яка читала, і ще кількох, що стояли на колінах біля труни небіжчиці.

Помітивши пізніх прибулих, черниці одстунили, зникли десь у пітьмі церкви, далеко в переходах стали єпископ і священики, князь Володимир лишився один перед корстою з тілом своєї першої дружини - княгині Рогніди.

Так, тепер він був один на один із тією, яку, не бачивши, нарік