Читати книгу - "Вибрані твори"

віршів Олени Теліги і придивитися до того світу, який у цих віршах мусив бути і є відбитий (напевне, позначилися тут і факти біографічні, але, як уже сказано, ми ухиляємося зараз висвітлювати їх).

Поезію «Сьогодні кожний крок» Олена Теліга присвятила змалюванню настрою сп’янілості від щастя. І от як вона змальовує цей надмір щастя: воно «росте в тісних обіймах рамки закритої душі і рамку цю дере». Закрита душа! Душа в рамці! У поезії «Вірність» наскрізний образ — образ душевної скарбниці, куди складаються скарби, бо там «пристрастей рвучкі потоки її не змиють у годину бурну». Отже, — знову рамка, знову душа на схові, душа в заперті, під замком! І в третій поезії душа ховає «мудрий досвід у скриньці без ключа і дна» («Моя душа»). Чому ж таке самообмеження? Нащо власну душу, власну радість, власні пристрасті замикати і обмежувати? Чи не тому, що

...в мене дні — бунтують і кричать, Підвладні власним, не чужим законам, І тиснуть в серце вогнену печать, І значать все — не сірим, а червоним.

«Лист»

Чи не тому, що поетка — надто пристрасна, надто палка, надто вся віддається, така вбезмеж закохана в пал і гаряч життя? Душа — вічно п’яна життям. Життя — не сіре нидіння, а блиск від стику «ударів і дарів Господніх», спалахи «перехресних барв», екстаза мрій і чинів. «Стільки уст палило і тягло мене вогнем спокус!»

Оргіястичне сп’яніння — так хотіла б Олена Теліга сприймати світ, життя, людей. Пекуча гра. Задивлення в сліпуче сяйво. Хай це буде один день, — але щоб це було неповторне свято. Байдуже що: зустріч, чин, екстаза. Байдуже, що за цим прийде спад і загибель. Хай навіть гаряча смерть, аби гаряча. Тільки не сонність буднів, не плин безграничної сірості. Але що смерть! Жити, тільки жити. Які жалюгідні ті, для кого «захід — завжди тільки захід»! Бо в мить заходу —

В осяйну мить, коли останком сил День розливає недопите сонце, Рудим конем летить за небосхил, Моя душа в червоній амазонці.

Така мрія поетки, мрія її гарячих ночей. Таким хоче вона бачити життя. Ні, не підходить до неї слово: бачити. Таким хоче вона його мати, схопити, загнуздати, скорити, здолати, зігнути, на коліна поставити! І тут з’являються рамки, обрамлюють, обмежують, закривають душу. І не хто-небудь їх накидає, а жадібно прагне їх сама поетка. Вона не стала оспівувати повноту життя, хоч могла б зробити це сильніше, ніж хто інший в українській літературі, бо їй було відкрите те сп’яніння пристрастю й життям, де стирається грань між людиною, твариною і духом, де діє одвічний біос, вищий над кожну окрему особину, окремий живий організм.

Вона стала співачкою інших почуттів, тих, що наказали їй замкнути душу в рамці, тих, що наказали їй сховати в скриньку-скарбницю скарби гарячої душі. Ці почуття — гордість і вірність. Власне, це в неї одне почуття, — тільки в нашій мові нема терміна, щоб його назвати: вірність гордості, вірність з гордості, гордість вірності? Всі ці сполучення слів передають тільки грані почуття: щоб збагнути його цілість — треба читати поезії Олени Теліги:

Я руці, що била — не пробачу — Не для мене переможний бич!

Так що ж? Ненависть, породжена образою і гордістю? Ні:

Але навіть за твою шпіцруту Стріл затрутих я тобі не шлю, Бо не вмію замінять в отруту Відгоріле соняшне «люблю».

Тому і роль жінки — вірність обраному, горда вірність не так з любові, як передусім з гордості! І коли покинуть її, вона збереже вірність — дарма, що Пан «може не повернеться ніколи» («Вірність»).

І тому її найбільша мрія — мати таку безмежну вірність у відповідь:

Що задля мене хтось зуміє йти Крізь