Читати книгу - "Під Савур-могилою"

Слідом за цим листом прислав своє послання Сіркові канівський полковник Давид Пушкаренко: «Не підіть ви, славні молодці-запорожці, покликано за турецьким бідним невільником Венжиком-Гедеоном-Юрґієм і не вийдіть із своїх цитаделей та твердинь острівних, бо султан того лише й багне, щоб знищити і вас, і Січ — єдине пристанище нашої вольності й незалежі. Готуйтеся до ще тяжчого! Ми відправили молитву і за Кіш ваш, і за тебе, лицарю наш Сірку. Будьте пильні й вартуйтеся пильно, мудро й стійко».

Оте «тяжче» не забарилося прийти у зруйнований і здичавілий край. Сли царя Федора нацьковували Польщу та Січ вдарити на невірних аґарян, а самі всю зиму трактували з ними про мир і дружбу. Зв'язувало Січ і те, що вона ніяк не могла домогтися від хана Мурад-Гірея повернення по викупові чотирьох тисяч ясирців, яких обіднілі тепер на людоловства ординці ховали від влади хана. «Ми в жалобі шкодуємо за переволочанами, яких уже кілька сот віднайшли у твоєму Ханстві і яких, маючи кошти на викуп, не можемо, згідно з домовою, повернути додому, бо твої мурзи їх ховають, а те відбивається на нашому мирі, то зваж та примусь мурз і башів учинити з нами викуп»,— спішила Січ до весни повернути нещасних, посилаючи гінців із листами до хана. Січ і волосні Запороги стали єдиними пристанищами й захисниками свого люду від неволі й сваволі. Викуп чотирьох тисяч таки відбувся перед Різдвом. Поселені вони були частиною в Січі й Великому Лузі, а частиною — знову на Конці в Посамар'ї. І Сірко, як малюк, тішився цією подією!

Та лиш встигли січовики розмістити у Пісновечір на Андрія викуплених і доправлених у холоді й голоді ясирників та весело, як завжди, відсвяткувати Різдво, як у Січ прибув отой стольник Василь Перхунов на чолі Полтавського полку з великим жалуванням новакам, щедрими дарунками значковим, новим знаменом, що мало замінити дотеперішнє польське. Стольник запобігливо повідомив січових чільців, що за мир із Московією султан домагається повернення йому Чигирина й Києва та повороту всіх правобічців, узятих в минулі роки самосилом Ромодановським і Самойловичем, нібито без дозволу царя.

— Православний пресвітлий цар на те не йде і не піде,— вперше не перелічував титулів Федора стольник,— і просить вас, козаків-січовиків, тому противитися як грішному, хоч і грозить султан прислати цього разу вдвічі більше війська на чолі з сераскиром Кара-Мустафою та взяти міста і в Лівобіччі.

Сірко й значкові, попереджені королем Яном Собеським листовно, розуміли, що коли царські сли говорять про дружбу й мир, то це означає, що вони готуються до наступу і війни, розуміли й те, що про повернення людності на Правобіччя годі було й думати, бо, по-перше, цар не відпустить своїх «холопів», а по-друге, який із Юрася гетьман та князь і кого та чим він може захистити?! Адже, як не вимагали від нього домогтися повороту решти переволочан, він нічого не домігся. Сірко не стримався і сказав стольнику про потрактовки Тяпкіна у Стамбулі за спиною Гетьманщини й Січі, не достойні християнства.

— Що можна Богові, до того зась волові, пане кошовий,— загорівся Перхунов в очах і на лиці.— Не годуйте нас обітницями і не відбивайте довіру нашу християнську до себе, знаємо, торгуєте з нехристами через Очаків, відвізши човнами, волами і кіньми двісті кадубів рибної пастроми.

— Ми відвезли її за ясирців, братів наших, і чия б, стольнику, мичала, а твоя б мовчала! — осталився голос у Сірка.— Ми за те, щоб край наш нещасний був під однією неволею, а не під двома, а себе ми, хоч і бідні, почуваємо, стольнику, вольними при поконному, переданому нам із віків ладові, і ти це запам'ятай та перекажи цареві Федорові! — пристукнув Сірко вказівцем свої слова, погрізнішавши.— Служити цареві та боярам,— продовжив він,— ми будемо лише тоді, коли те буде на користь нашому людові, інакшої служби чинити не можемо. Адже служили їм Нечай, Гаркуша, Сомко, Золотаренко, Многогрішний, Харки, Рославець, Адамович, Лисовець, а де вони нині і як поціновані? Не встала б за мене Січ, то де був би я? Отож відаєш, які ви християни, а відтак чим цар та його прихлібці різняться від яничарів і ординців, коли вони зганяють люд наш не лише на Оріль, а й куди далі?! — тяжко було слухати стольникові Сірків обур.

Стольник Перхунов ладнався уже в зворотну дорогу, як із Стамбула повернувся ні з чим переяславський полковник Федір Яковець, якому Січ давала розпис на розшук полонених у Ладижині козаків. Сірко мусив писати грізного листа в Сороки, де тепер містився реґімент князя, про неодмінне повернення ладижинців, бо при невиконанні Січ буде змушена йти на помсту. Тяпкін, дізнавшись про того листа в Стамбулі, був на сьомому небі! Та появилася неабияка гризота і в Тяпкіна, і в Перхунова, бо на черговій січовій раді, окрім прочитаного листа від хана Мурада про дружбу та спільну боротьбу Орди й Січі проти захланних сусідів, Сірко виголосив таке:

— Приходять до нас і на Дон збіглі втікачі від бояр і воєвод не працювати для свого утримку, а тільки споживати і чинити злочини, ворохоблячи наше січове поспольство, створюючи калибалики та закликаючи до непідкорення рішенням більшості. В інші часи в цьому не було криміналу, але тепер це веде до заміни звичаїв і усталень, а відтак підлягає суворому осудові, і я закликаю кошовий суд, як інстинґатора-обвинувача, почати розслідування, дізнання і презентування, хто ці втікачі, ким та для чого прислані, сюди.

Уже наступного тижня з допомогою багатьох справді збіглих було виявлено і палично скарано десяток царських і боярських підісланців і відправлено цареві їхні зізнання з рештою менш злодійних, що потім опинилися в Сибіру, як порушники клятви на Святому письмі.

Як не прикро було царатові, та він, як завжди, вийшов сухим із мокрого становища, приславши вістового з листом від царя Федора, в якому не згадувалося ні про розмову Сірка з Перхуновим та Тяпкіним, ні про презентування над підісланцями, а натомість висловлювалася дяка за