Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

В кімнаті світиться, це я бачу ще з вулиці, значить, Абрик і П. дома. І мені стає радісно, що в мене хтось є, що я не один у кімнаті, що з сьогоднішнім своїм настроєм я потраплю не в чотири порожніх і мовчазних стіни, а в коло людей, більш чи менш близьких мені…

Підхоплюю на руки велосипеда й легко виношу його на третій поверх. Рука голосно й бадьоро стукає в двері.

– Прошу, – доноситься з-за дверей голос Абрик, милий голос такої близької й такої далекої сусідки. Я чую, як вона швидко і, здається мені, схвильовано йде назустріч. Рвучким рухом прочиняю двері й голосно вітаюся:

– Здрастуйте, друзі, як ся маєте?

– Ах, це ви!.. – зустрічає мене Абрик якось аж ніби невдоволено й починає чепурити зачіску. – Вибачте, я лежала і моя зачіска…

– Не дратуйте мене цим… – весело відповідаю я Абрик, непевний того, що вірно визначив її настрій, – скажіть краще, де це наш шановний П.?

– Я не знаю… – відповідає вона і тепер уже мені здається, що Абрик каже нещиру правду… – Зрання ми пішли із ним у картинну ґалерію, а потім разом обідали. По обіді я вернулася додому, а він пішов у справах і де він зараз, я дійсно не знаю…

У Абрик такий тон, як у учня, який запевняє вчителя, що у нього вчора «боліла голова». Настрій у неї, певне, після якоїсь нової сутички з П. зовсім не пасує до мого сьогоднішнього настрою. Мені хотілось увірватись у кімнату між веселих, радісних людей, а попав я, здається, на кращий випадок у непорозуміння.

Я вирішую не зачіпать Абрик і ні про що її не розпитувать. Замість того, беруся до готування вечері, бо йти обідать уже пізно, а зголоднів я, як вовк. За хвилю на вікні гуде примус, шкварчить на сковорідці сало, а я видобуваю з пакетика яйця…

– Товаришко Абрик, ви не хочете їсти? Може, й на вашу долю розбити пару яєць?

– Ні, дякую, я нещодавно обідала… А от, коли буде чай, то чаю шклянку, з вашої ласки, я вип’ю. Скажіть, прошу вас, яка зараз година?

Я поглянув на годинника і відповів Абрик, що вже після семи.

– Дякую…

І знову в кімнаті запанувала павза. Кожен зайнявся своїм ділом: Абрик, здається, читає, а я з небувалим апетитом нищу смашну яєшню, заїдаючи її великими шматками пахучого, чорного хліба. На примусі тоненьким голосочком пищить чайник…

– Линику! – раптом озвалася з-за перегородки Абрик. – Чи не знаєте ви де-небудь вільної кімнати?

– Нащо це раптом вам кімната? – здивувався я.

– Мені кімната зараз якраз дуже потрібна, – відповіла з ноткою роздратовання Абрик, – бо я маю на меті лишитися й надалі у цьому місті, а відтак кімната мені сами розумієте, потрібна.

– Ну, звичайно, – поквапився я погодитися, здивований із її дражливого тону, – але, на жаль, я вільних кімнат не знаю. Проте, я обов’язково завтра ж попитаю товаришів у редакції і взагалі буду мати це на увазі.

– Дякую…

І знову павза… Чайник почав уже пускати із носика пару… Ах, яка шкода, що так не пасує настрій Абрик до мого настрою!

Я зняв з примуса бурхливого чайника й поставив на стіл шклянки. Абрик мовчки вийшла з-за перегородки, трохи винувато посміхнулась до мене, одкинула з лоба пасмо волосся і, дивлячись кудись мимо мене, з робленою веселістю сказала:

– Будемо пить, Линику? – й натиснула на слові пить.

– Ого!.. – продовжив я жарт дівчини й розсміявся.

– А знаєте, Линику, я заздрю вам, – сказала Абрик, сідаючи край столу. – Не дивуйтесь. Я, справді, заздрю вашій ясній вдачі, вашому вмінню одбирати явища в житті… Повз одні ви проходите мимо, не помічаючи їх, на інших ви, чомусь, зупиняєтесь довше, а деяких для вас ніби й зовсім не існує. Я не згідна з думкою П., що ви «пересічна» людина, я б швидше опреділила вас, як людину примітивну… даруйте… от бачите, я вже й сказала не те, що хотіла сказати… Ви не дуже складна людина – я так хотіла сказати – у вас є якась аритметика, чи альгебра, якась формула, за допомогою якої ви собі й живете. Я от недавно знаю вас, проте, я спостерігала, і, мені здається, що у вас на всі питання є кілька відповідів, і всі вони влучні й до речі, звичайно, як стати на вихідну точку ваших поглядів. І через те у вас так: раз-два – і є відповідь. Мабуть, це дуже зручно й набагато полегшує життя?

– О, ні… – відповів я здивований заведеною